(Вірш з двох частин.)
Поряд яру, окрай степу,
Де стоїть наше село.
Підібрав дідусь лелеку,
Що упала на крило.
Хто підбив, скалічив птаху?
Випадково. Чи на зло?
Покарав хто бідолаху?
Чом їй так не повезло?
Боком до землі припала,
Біль зі страхом у очах.
Вона навіть не тікала,
Лиш кричала в гарячах.
Дідусеві біль знайомий,
Він в війну солдатом був.
Пережив і тридцять сьомий,
З пір тих страху не забув.
Бачив він і такі очі
В сорок сьомім у дітей,
Коли голод дні та ночі
Сім’ями сжирав людей.
Пожалів дідусь лелеку,
І вже в полудень, чи до,
Посадивши під смереку,
Влаштував він їй гніздо.
Свіжу рану гасом змазав,
- Інших ліків не було.
Диваків за перелазом
Збіглось, мабуть все село.
Реготав онук сусіда,
Вгамувавши пивом спрагу:
-Розум, мов, покинув діда,
Бач, знайшов собі розвагу.
Йому жалість невідома,
Він не знає ще життя.
Двадціть років живе вдома...
Та ще прийде каяття.
Йому б тільки пиво пити…
Тож, яка у нього ціль?
Боже, дай йому прожити
Оминув, щоб його біль.
Дід і сам зімлів від спеки,
Сидячи коло лелеки.
Очі сплющив, та не спить,
Про життя згадав на мить.
- Жилось тяжко у селі,
Коли ми були малі.
Сидять взимку в хаті діти,
Бо немає що надіти.
Були раді, хай їм грець,
Як у хаті каганець.
Згодом мама за хустину,
Купить лампу керосинну.
Потім стали жити краще,
Щоб придбати, щось путяще.
Був і я, мов іменинник
Батько, як купив годинник.
Потім він за хліб та мед
Нам купив велосипед.
Хоч в кожусі спина драна,
Рахували всі – за пана.
* * *
Лине час, слабіють руки,
Розумнішають онуки.
Добре в школі їх навчають
Бачиш, діда вже повчають.
Знають всі події в світі,
Старший - їздив на Гаїті.
Півні, вже, співають треті,
А молодший в «Інтернеті».
Раніш - рідкість патефон,
А тепер – магнітофон.
Телевізори не в диві,
Але діти хворобливі.
Бо сидять і дні і ночі,
У дисплеї вп’явши очі.
Називають матір – «мутер»,
Ось чому навчив комп’ютер?
Я в свої юнацькі роки
Вироблявся до мороки.
Поле гладив бороною,
А тягав її - собою.
* * *
Раз якось, в ранкову росу,
Мабуть в липні це було,
Відклепавши добре косу
Поспішав дід за село.
Чисте небо – ні хмарини,
Наближаються жнива.
Спів пташиний в лузі лине
Разом з ним, душа "співа..."
А за дідом не поспішно,
Мов найближчий вірний друг,
Шкутильгаючи так смішно,
Білий птах прямує в луг.
Він завжди тепер за дідом,
Як малесеньке дитя.
Цілий день крокує слідом,
- Знає ціну на життя.
* * *
Лист осики червоніє,
Вже закінчились жнива.
Все частіше луг сивіє,
Сумно вітер "завива..."
Вже готуються лелеки,
Відлітати прийшов час.
Але подорож далека,
Буде, мабуть не для нас?
Що робити нам лелеко?
-Дід пташину запитав.
Таку подорож далеку,
Навіть я б не подолав?
Та як охне – що за диво?
і застиг, немає слів.
Птах махнув крилом щасливо
І з подвір’я полетів.
Височінь долає кволо…
Пролунав прощальний крик.
Описав над дідом коло,
І в блакиті неба зник.
Я щасливої дороги,
Вам бажаю, мовив дід.
Ждем тебе ми на пороги,
Щоб продовжувався рід.