Чом не йдеш із моїх снів,
валькіріє прекрасна?
Чом запалила вогнище в душі моїй?
Дар Прометея нащо ти вручила
і покидаєш так невчасно?
Я тут зостанусь,
а ти — в Вальхаллу,
на постій.
Чом не лишила ти мене на бенкетуванні смерті —
цього ніколи не збагну,
набившись, нарубившись вдосталь,
я, стомленний, засну.
І, бачачи тебе в тім сні,
відчайдушно розплющу очі...
І втрачу
в неясній круговерті.
В твоїм промінні
я прихисток знайшов,
коли вже майже опинивсь
в кінці кінців,
та ти злетіла, як до тями я прийшов.
І залишаючи на самоті
закохану у тебе душу,
ти стала гірша од могильних посланців...