Я забуду колись, напевно,
Що ти в мене така буремна.
Я забуду колись, що треба
Знов зірки діставати з неба.
Я забуду… І ти розтанеш,
Не пакуючи навіть суконь.
Із альбому тебе дістану –
Обпечеш мені серце й руки.
На зім’яту мою сорочку
І на все, що хоч раз вдягала,
Розіллєш ти бензину бочку
І одним сірником підпалиш!
Я горітиму у тій ватрі,
Ти без опіків не полинеш…
Дім палатиме аж до завтра;
Нас обох там уже не стрінеш –
Ми удвох у лайливій сварці
Втечемо від усього світу.
Ти кричатимеш… А уранці
Безтурботно зрадієш квітам.
Я кохатиму файну тишу,
Мальовничу красу ранкову
Буревію – моєї любові,
Що під небом лежить без стріхи.
Я стоятиму там, на кухні,
Готуватиму нам сніданок.
Ти зітреш всі сліди від туші,
Посміхнешся собі наостанок.
Я почую тендітні рухи –
Такі свіжі, як той світанок.
Обіймуть мене ніжні руки.
«Боже мій! Не твої…»
– Коханий?..
(27.05.2013)