Ще трохи – і я тебе згадаю…
З зусиллями, зажмуривши повіки;
Сумлінно я, шукаючи, впізнаю
Знайомої пори відлуння тихі.
Ще трішечки – і я згадаю тугу,
Палкі, та марні мрії про малечу.
І я згадаю все – так мало бути –
Чому я збудувала порожнечу,
Чому, створивши, обвела я муром
Спотворений свій вакуум недолі;
Чому несила під невтомним гулом
Утримувати цей клубок у горлі.
Ще трішечки – і я згадаю небо,
Яким воно було – з тобою поряд.
Згадаю… Й докорятиму: «Не треба.
Не треба спогадів» – ізнов збудити голод.
Не треба спомину – легеням важко… знову.
Не треба зрошувати болем душу.
Не треба згадувати трепетні любові,
Солодкі сни, морські барвисті мушлі.
Ще трішечки – і я згадаю щастя –
В численних, нелюдських, скажених дозах.
Утримувати більше вже не вдасться –
З очей заплющених вже зринуть сльози.
(21.06.2013)