Про себе – нічогісінько не знаю,
Хто я така і звідкіля прийшла,
Лише в твоїх очах,
наповнених до краю,
З’явилась відповідь і мудра, і проста…
Не знаю, скільки місяців і років
Шукали зустрічі осяйне джерело,
Це світло крокувало разом з нами,
І в небуття химерне не пішло…
Зірки пригаснуть, подолавши шлях,
І в неосяжнім Всесвіті далекім
Давай призначимо, як ті лелеки,
Побачення миттєве на зірках, –
І поспішать на зустріч сотні років,
Призначену й освячену чеканням,
Де наші непомітні, легкі кроки
Торують стежку з людського вигнання…
Про тебе – нічогісінько не знаю,
Хто ти такий і звідкіля прийдеш,
Та присягаюсь долі й небокраю –
Обов’язково стежку віднайдеш…
***
Я ничего не знаю о себе –
Кто я на этом свете и откуда…
Но лишь в твоих глазах, в твоей судьбе
Явилось объяснение, как чудо.
Не знаю, сколько лет, и сколько зим
Искали мы во тьме свое начало
И свет в душе горит неугасим
До самого последнего причала.
Угаснут звезды, завершив свой путь,
Но мы в пустыне вечной мирозданья
Давай назначим вновь когда-нибудь
Пусть самое короткое свиданье.
Спешить мы будем миллионы лет
На эту предначертанную встречу,
И будет наш, едва заметный след
Во тьме росою звезд отмечен.
Я ничего не знаю о тебе –
Кто ты на это свете и откуда…
Но присягаю я своей судьбе
За нашей встречи праздничное чудо…
(Петр Проскурин «Зов вершин». Декабрь)