Десь там, далеко, де сідає Сонце,
І тихий Вітер грається із Морем,
В хатинці з розмальованим віконцем
Живе забута нами Доброта.
Її прогнали, витіснили з Серця,
Й пішла вона по світу, мов сірома,
Шукати тих, хто раптом схаменеться
І прийме в душу вигнане дитя.
Та тільки Світ, купаючись у славі,
Забув, що є цінніше щось, ніж гроші.
Криваві плями на Душі лукавій
Злякали щире серце Доброти.
Зоставшись самотою між самітниць,
Як тільки Землю вкрила шаль пороші,
Вона втекла туди, де світить Місяць,
Щоб більш ніхто не міг її знайти.
А я пливла життям, мов морем човен:
Мене ніколи Доля не жаліла.
Та раптом Доброта - мій сонця Промінь,
З'явилась і зігріла, мов Вогонь.
І я її зростила, як Лілею,
Для того, щоб вернути людям крила,
Я поділюсь теплом душі своєї,
Я поділюсь теплом своїх долонь...