Ти знов приходиш в мої ночі, дні,
Караючи очікуванням раю,
Й раптово розчиняєшся в пітьмі
Над прірвою біля самого краю…
Ти гарна, мовчазна і загадкова,
Неначе Всесвіту жива роса,
І вірю знов, що вічні й калинові
Гармонія, Кохання і Краса…
Хто ти?
Затримайся на хвилі забуття,
Дай зазирнути за твої лаштунки,
Бо свічкою прозорою спливе життя
Від спраги мати дивні ці стосунки…
Уже збираєшся… Знов пекло самоти,
Ота, одна, зі мною поруч завжди
Посеред тісняви і буднів гіркоти
Щодня іде на подвиг справжній…
Заприсягнуся іменем твоїм
Ці таємничі обрії забути,
Хай промайнуть в чеканні безліч зим,
Якщо не можна долю оминути…
Але не вір, відкинь чужі слова –
Бо найстрашніше нині знати,
Що ти забудеш про свої права,
І вкотре не прийдеш, щоб покарати…
Ти знову чиста, бажана, раптова,
Неначе зірка Всесвіту ясна,
І вірю, вірю – вічні й загадкові
Гармонія, Добро й Краса…
***
Опять, опять в мои приходишь сны
И счастьем ожидания карая,
Вновь исчезаешь в отсветах луны
У самого мучительного края…
Ты вновь загадочна, прекрасна и чиста,
Как весть из необъятности Вселенной,
И верю вновь, что вечны и нетленны
Гармония, Любовь и Красота…
Кто ты?
Лишь на мгновенье задержись,
Дай прикоснуться к тайне лишь однажды,
Ведь ты же знаешь, угасает жизнь
От вызванной тобою жажды.
Уходишь ты, и я опять один,
И та, другая и земная, рядом
Со мною среди жизненных теснин
Мне одиночество прощает взглядом.
И я высоким именем твоим
Клянусь забыть таинственные дали, –
Ведь даже голос страсти одолим,
Коль вечным ожиданием карали…
Но нет, не верь в нелепые слова
Нет ничего мучительней боязни,
Что ты забудешь о своих правах
И не придешь для повторенья казни…
Ты вновь загадочна, желанна и чиста,
Как луч из неизвестности Вселенной,
И верю, верю – вечны и нетленны
Гармония, Добро и Красота.
(Петр Проскурин, «Зов вершин». Март)