Летіла птаха в сніжнім полі,
Минувши гори і міста.
Та й сіла нишком на тополі
Із тихим співом на вустах.
Співала:"Я вже скрізь літала:
В містах і селах по стежках;
Там, де людина не ступала,
Де жаби "кумкали" в ставках."
Співала: "Я на все гледіла,
Я бачила, як стине кров.
Коли любили - я раділа,
І плакала, як мре любов.
Я заплітала сиві коси
Любові тій, що ще жила
І витирала її сльози -
Вона багато їх лила.
Я знала, що любов минає,
Хоч я її і берегла.
Кохання ж вічного немає,
Воно завжди згора до тла.
Я знов здіймала білі крила
Й летіла знов в незнану даль.
О Боже, скільки ж я летіла,
Коловши душу об печаль...
Я вже не мала сил літати,
Як раптом - серце ожило -
Я стала знову щебетати,
Бо то прекрасне щось було.
Я чула знов любові пісню,
В ній щастя било через край
І в цю годину тиху, пізню
В ній все перетворилось в рай.
Переді мною була дівка,
Прекрасна й юна, як весна.
В руках її була листівка...
Щасливою була вона...
Я підлетіла вмить до неї,
Спитала, як її ім*я
І в чому ж щастя тої феї
Вона сказала тихо:"Я
Жила давно, ще пам'ятаю,
Князям низький поклін несла.
Хоч зараз кожен колір знаю,
Тоді сліпою я була.
Кохання хвилею стрімкою
Мене покрило в мить одну
Своєю провело рукою
Й створило мрію осяйну.
Кохання те мене зцілило
Не врятувало лиш його,
Його, кого я так любила:
Мого митця, творця мого.
Лиш валентинку на зап*ястя
мені кохання те дало...
Щаслива... Не тому що щастя,
Щаслива, бо воно було.
Тепер щороку в день цей ясний
З*являюсь тут як тут я знов.
Ніколи ця любов не згасне,
Тому й зовуся я - Любов."
Я витерла Змокрілі очі...
Скажіть - трапляються ж дива...
Відтоді - всім сказати хочу,
Що істина любов - ЖИВА!"