Світає... Низом стелиться туман.
Зітхає, сонно вранішній лиман.
Вже сонце зачепилось за смереку.
Сюди летить за здобиччю лелека.
Чудово знали жаби-пліткарі:
Тут птахи почувались, як царі.
На березі очікують лелеку,
Що зовсім геть забув про небезпеку.
Прибігли жаби, їхня дітвора,
Лелеку хвалять, прямо на "Ура!".
— Ой, жабоньки, погляньте ви на нього!
Які у птаха гарні довгі ноги!
Червоний дзьоб! А очі – супер-клас!
Не те, що зелень в кожної із нас!
А шия!.. Наче в лебедя, красива,
Така ж гнучка і ніжна, просто — диво!
Від тих похвал птах мало не зомлів,
І геть забув, для чого прилетів.
Куди тим куцим лебедям до нього,
Такого птаха-красеня стрункого?
Поки сім'ї своєї ще не мав,
Частенько на лиман він прилітав.
Ці лестощі глузливі та зухвалі
Все з толку птаха-красеня збивали...
Тепер він на лимані... Серед жаб
Красу свою демонстрував, як скарб.
Краса зійшла... І через рік по тому,
Птах в небо знявся й полетів додому.
Лелечиха дала йому наказ:
— Де б ти не був, не забувай про нас!
Але ж забув свої недавні обіцянки,
Що він, як всі, трудитись буде зранку,
Збудує ще й гніздечко для малят,
Носитиме щодня їм жабенят.
Та вже нема кому його стрічати...
Покинули гніздо і діти, й мати...
***
А ви таких батьків не зустрічали,
Що про обов’язки батьківські забували?
24. 06. 2013 рік
Світлина з Інтернету