Никола Вапцаров
ЗАВОД
Переклад з болгарської Любові Цай
Завод. І димні хмари, що над ним.
Народ простий,
життя в закови скуто. –
Життя без масок бачиться таким,
як пес, що вишкірився люто.
І ти боротись мусишь безупинно,
завзятим мусиш бути й впертим ти,
щоб вирвати в лихої псини,
що так пашіє люттю
і гарчить,
хлібця кусник.
Паски вищать отетеріло,
трансмісії скриплять,
і душно так,
що дихати у пеклі тім
несила –
на повні груди
не дихнеш ніяк.
А вітерець весняний у долині
колише ниви, сонечку близькі...
Дерева підпирають
небо синє,
А тіні їхні –
стіни заводські.
Нікчемною
здалася нива миттю,
забуто кимсь
ту ниву навесні!
Чиясь рука закинула на сміття
про синє небо мрії чарівні.
Тому що в мить якусь таку нездарну
відчуєш серцем, втомленим в борні, –
то значило б, що згубиш ти намарно
свої
робочі руки
мідяні.
І гамір цей,
і бухання машинне
лишень перекричати б ти зумів,
відчути силу
слів твоїх повинні
крізь скрегіт і гуркотняву цехів.
Кричав я довго – вічність.
В ці хвилини
я чув у поєднанні голосів –
машини рев,
завод, цехи,
людину
із темних
і затулених кутків.
Це стоголосся справжнім сплавом
стало,
що панцирем міцним укрило нас,
йому в колеса палицю –
то мало:
злама охоту й руку враз.
І ти, заводе, силуєшся
знову
і дим, і сажу
класти навкруги.
Дарма! Зривати учиш нас закови –
нам сонце з неба
зняти до снаги.
Заводе, що гнітиш ти люд
робочий –
на чорних ликах страх важкий
мине –
в тобі нестримно й голосно стукоче
як тисяча сердець твоє одне.
Оригінал:
Никола Вапцаров
ЗАВОД
Завод. Над него облаци и дим.
Народът прост,
животът — тежък, скучен. —
Живот без маска и без грим —
озъбено, свирепо куче.
И трябва да се бориш неуморно,
и трябва да си страшно упорит,
за да изтръгнеш от зъбите
на туй настръхнало,
вбесено псе
парченце хлеб.
Във залите плющят каиши,
трансмисии скриптят
от всеки кът.
И става толкоз душно,
че да дишаш
не би могъл спокойно,
с пълна гръд.
А недалече пролетния вятър
люлее ниви, слънцето блести…
Дърветата опират
във небето,
а сенките —
в заводските стени.
Но как е чуждо
и ненужно тука,
съвсем забравено
това поле!
Една ръка изхвърли на боклука
идилиите с синьото небе.
Защото миг на някаква заблуда,
защото миг с размекнато сърце,
би значело напразно да загубиш
работните си
жилави
ръце.
И този шум
и трясък на машини
ще трябва непременно да крещиш,
да могат думите
разбрано да преминат
пространството, което те дели.
И аз крещях години —
цяла вечност…
Долавях, че и другите крещят —
машините,
завода
и човека
от най-затуления
тъмен кът.
И този крясък стана сплав,
с която
бронирахме живота си така,
че сложиш ли му
прът във колелата —
ще счупиш своята ръка…
И ти, завод, се мъчиш
пак отгоре
да трупаш дим и сажди
пласт след пласт.
Напразно! Ти ни учи да се борим —
ще снемем ние
слънцето при нас.
Завод, притиснал с мъка
толкоз хора
с осаждени от черен труд
лица,
едно сърце във тебе неуморно
пулсира с хиляди сърца.
Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател", С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова