Василь Симоненко
Кривда
У Івася немає тата.
Не питайте тільки чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.
Він росте, як і інші діти,
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючий росі.
Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі,
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.
Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно —
Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.
Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два, —
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова…
Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув — сусіда йде.
— Ти пустуєш тута, — озвався, —
А тебе дома батько жде…
Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п’ятах
Пелюсткова його душа.
На порозі закляк винувати,
Але в хаті — мама сама.
— Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?..
Раптом стало Івасю стидно,
Раптом хлопець увесь поблід —
Догадався, чому єхидно
Захихикав сусіда вслід.
Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.
А вночі шугнув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав…
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі…
МОЙ ПЕРЕВОД:
ЛОЖЬ
Ванька папы совсем не знает.
И не спрашивайте: «Почему?».
Только мама его ласкает,
Дарит ласку ему одному,
Он растет, как другие дети,
Скачет, прыгает, как и все.
Любит больше всего на свете,
Пробежать по сырой росе.
Любит в поле с цветком общаться,
Строить лазы в речном песке
В огороде галопом мчаться
На бодливой, седой козе.
Но в груди до больного стука,
Поселилась мечта давно -
Хочет, чтобы отец за руку
Хоть однажды повел в кино.
Пусть бы даже дернул за уши,
Накричал бы пусть раз иль два, -
Все равно он бы папу слушал
И ловил бы его слова ...
***
Как-то мимо сосед угрюмый
Проходил: «Ванька, ну, сорванец,
Ты шалишь тут, - промолвил хмуро, -
А тебя дома ждет отец ...»
Ванька мчался домой без оглядки,
Счастье даже мешало дышать!
Поселилась куда-то в пятки
Лепестковая Ваньки душа.
На пороге он чуть не плакал,
И с надеждой все ждал ответ:
« А сосед мне сказал, что, папа…
Почему же его здесь нет…?».
Стало Ваньке безумно стыдно,
От обиды вдруг побледнел -
Сразу вспомнил: сосед ехидно
Захихикал ему вослед.
Допоздна в бурьянах холодных,
Разжигал он в душе огонь.
И с ресниц, от обиды мокрых,
Детство капало на ладонь.
Поздно ночью, прошел по грядке,
Где соседский забор торчал,
В окна выстрелил из рогатки
«Поделом тебе!» - пробурчал ...
***
Так наказаны истуканы,
Кто остроты свои, как тролль
Загоняет бездумно в раны,
Где и так не стихает боль ...