Не знаю - любив її сильно, чи слабо...
Боюся - збрешу сам собі вже, напевно.
Та, хай би там як, але згадка про бабу
Неначе й не згадка, а зустріч приємна.
Чому не "бабуся", не "бабця", чи ще як?
Хто зна! Звикли вже, як і інші так само,
До слів прямокутних, мов потяг до рейок,
Аби не вантажити розум думками.
А бабі було би сто років весною...
Отут. Та вона залишилась в тім світі,
Усміхненою і з міцною косою.
В тім світі, де всі-всі батьки іще діти,
Де їй не самотньо в долині покою,
Де зовсім не пахнуть навощені квіти,
Де влітку вночі над її головою
Лиш місяць лускатий вангогівський світить.
-----------------------------------------------
Картина Вінсента Ван Гога "Місяць"