Моїх птахів не бачив ніхто, та ніхто й не дивився
В моє небо, що вистигло наче парне молоко,
До нього, очима з безумною синню, ангел молився
І за них, і за мене, в кого навхрест забите вікно.
Сполоханий зойком збожеволілих півнів останніх,
Світ в переймах зродив ослизлий дощами день,
Мої птахи крильми гоїли рани пекучі рвані
Рік і річищ червоних на зап’ястках напнутих вен.
Захурделить снігами, забіліє у небі імлистім,-
Це птахи… Знаєш, знову летять на твій недалекий схід,
Мої перелітні… У розхристане груднем місто,
Любий ангеле мій,- ти ж у силах їх лет схоронить.
Хай летять, їм не можна отак залишатись в неволі,
Хай не я,- хоч вони подолають заобрію час,
І крильми може знову чиїсь в тілі втамують болі,-
І у небо… І залишаться там, замість нас, замість нас…