Мені було сімнадцять лиш років
Пізнє літо, нестриманий спокій
Після забавок, планів в майбутнє
Я не мала лягати в упокій.
Безліч друзів, велика кількість знайомих
Були всюди, завжди і навколо,
Та в найважчий момент я лишилась
Сама, вже навік молодою, як в школі.
Я пішла звідси тихо, без крику
Без скандалів, заяв на півсвіту.
І тепер лиш одне хочу знати:
А ти ще пам*ятаєш те літо?
Пам*ятаєш ти те, як любили?
Я то щиро, до самої смерті!
А от ти трохи слабше, як видно
Якщо дав так безглуздо померти.
Пам*ятаєш, як ми говорили
І питання «Я вмру – ти заплачеш?»
Ти одразу «Не смій про таке говорити,
Я без тебе ніхто, ти не бачиш?»
То був мій найостанніший ранок,
В тебе ранків ще сотні тисяч
Ти ще вийдеш під сонце на ганок,
Ти ще сильно когось обіймеш.
Всі амбіції, мрії, спасли чи?
Ні, як бачиш, все кануло в вічність.
Думаєш, хто помер не ревнує?
Думаєш, можна вже скинути вірність?
Та одного пекельного ранку,
Зрозумієш, що саме ж то сталось,
Ти подзвониш, ніхто не говорить.
Зрозумієш, лиш пустка зосталась.
Зрозумієш таки що відбулось,
Зрозумієш, що сталось тим літом.
Запитаєш, чому не сказали,
Що відійшла вона разом із цвітом.
Ти задихаєш димом табачним,
Будеш бігать по людям, питати.
В тебе спросять «Ви ким то їй були?»
В тебе спросять «Як добре Ви знали?»
І тоді ти впадеш на коліна,
Замовчиш, бо тоді ти побачиш...
Уже к бісу, ті мрії, що були.
Я померла. Звичайно, ти плачеш.
Це було найостанніше літо,
Щасливого літа не буде.
Але як ти зумів так швидко
Те останнєє літо забути.
Я померла, ти плакати будеш,
Зрозумієш, що значить втрачати,
Коли сивим й самотнім лишишся.
Оттоді по мені будеш ридати.
15.01.14
Моїй покійній безтілесній музі