Жінці милій, коханій, звабливій,
Що красою скоряла серця,
Тій єдиній, безмірно жаданій
Присвятив він перлину життя.
Не з підводних глибин тії перли,
Не з підземних копалин-глибин –
Цілий світ, якби в статку він мав би,
То віддав їй за погляд один.
За бездоннії очі грекині,
Що між зір найясніше блищать,
Чорні брови – окрилені мрії –
З оксамитами їх не зрівнять!
За жагучі вуста до нестями,
За цілунки п’янкі та палкі
Граф осипав Софію дарами –
Животворним багатством землі.
У чудеснім едемському парку,
Між заморських дерев та кущів,
В сяйві квітів, заграв водоспаду
Свою німфу він ніжить хотів.
Романтичні містки і каскади,
І скульптури еллінських богинь –
Давньогрецьких легенд перепади
Ожили між таврійських долин.
У розкішно-казковім ландшафті
Всі фонтани співали лиш їй,
А собі – тінь зволожених гротів,
Щоб сховати і сумнів, і біль.
Задля злетів кохання красуні
Він гармонію світу шукав –
В непокорі, запалі, натхненні
Клітку щастя творив, будував.
Клітка – згуба, неволя, отрута –
Омертвіння живої душі ...
Не врятують любов ні спокута,
Ні страждання, ні клятва в тиші ...
Відлетіли роки, ніби листя ...
Тайна в затінках парку живе:
Між живих килимів розмаїття
Тінь Софії, як пам’ять, пливе ...