Можливо, це занадто особисто. Але те, що коїться зараз, теж стосується особисто кожного. Навіть тих, до яких це ніяк не дійде. Напевно, це занадто пафосно, але все те, чому нас вчили з дитинства, теж можна назвати пафосним, але ми тоді чомусь називали це «добром».
Моїм рідним містам та людям, яким є що втрачати. Бо вдома на них чекають кохані, а за їхніми плечима стоять цілі життя, які так важко покидати, але якщо цього не зробити, то обличчя майбутнього буде страшним. Пригадала фреску, на якій три постаті – минуле, теперішнє та майбутнє – несуть померлого... Я не хочу, щоб в мого майбутнього був хижий оскал. І ці думки мені вже видаються більш доцільними за вірш, але. Нехай живе. Бо коли ти починаєш соромитися бути щирою, то варто плюнути на все і бути собою.
**
Це так дивно: на тому роялі, який оминули
(ми не грали кохання, неначе боялися зла),
вже у Києві виють розпечені оловом кулі.
Я не вмію вбивати, але й пробачать не змогла.
І не зможу ніколи отої наруги забути
(ані вулиць на двох, де так тісно, що важко іти),
ані новозапечені в болі та гордощах Крути
на моєму Майдані, де створюють люди світи.
Білий сніг від лелек (посивіли думки при надії),
що несуть нашим дітям заквітчану мужністю смерть.
Я не можу мовчати – хіба я даремно любила?
як не може піти у запроданці відчаю смерд.
Крижаніє земля, і так гаряче б’ється у груди
те, що зветься життям (чи коханням? – не знаю, прости),
ми не вмієм, та й край, дозволяти цим тварям наруги
над містами, в яких наша музика зводить мости.
Тож зіграй мені щось – я почую, ти віриш, почую
(адже чує Господь молитви, що летять звідусіль,
і, заплаканий вщент, наші долі поспішно віршує)
ти йому підкажи пісню лева, додавши їй сил.
І тоді я збагну, що не страшно ні краплі померти,
упізнавши любов і не зрадивши віру, з людьми,
що пліч-о-пліч ідуть – у лещата, де проклятий беркут
нам доводить, що ми, на коліна не станемо ми.