Видiння

Холодний вітер бив нестерпно в обличчя, ніби не хотів, аби хтось бачив неперевершену красу вечірнього міста. У сутінках снігові хвилі, що він їх витесав на зламі бетонних балок з шорстким асфальтом, хрустіли під моїми ногами. Ось уже й кінець мосту. За ним - чорна прірва, за нею - хрущовки, вкінець збіднілий район Києва. Я натягнула шарфа вище, на змерзлий ніс, а шапку опустила на самі очі. Іноді пориви течії зрушували з місця кілі сумних забутих кораблів і ланцюги білосніжної криги-неволі тріскались. Я стояла поруч з хлопцем і мовчала... Дарма що мені треба було так багато йому сказати!...Здавалось, в отченні німих сірих атлантів бились лиш два серця: те, що згорало, і те, що прагнуло запалати. А чи прагнуло?... Стривайте...Були там іще серця, що жили геть іншим, своїм життям. Вони навіть не підозрювали, що хтось чужий думає про них, огортає їх своєю любов'ю. Вони заховалися від цього злиденного світу з його жорстокою байдужістю й сумно дивилися на його неміч через два круглих віконечка буксира. Вони не топили грубу, в них не працювали двигуни, а все одно, з ними було так тепло! Стояла б там вічність! Бліде світло потужних прожекторів було ніщо в порівнянні з гостинним мерехтінням буксирної лампадки. Аж ось мерехтіння посилилось, в ілюмінаторі поплили хвилясті тіні, і виринув дідок, коротко стрижений, з напівсивою борідкою. Він вдумливо полинув поглядом крізь один і той самий, незмінний залізний горизонт і зупинився на тому місці, де були ми. Не думаю, щоб він нас бачив. Було темно... дуже темно.  Долинув сигнал чимось невдоволеного водія. Ми привіталися. Ми дивилися одне на одного внутрішнім поглядом... Ми так хотіли поговорити! Та були здатні лиш на споглядання. В одну мить мені здалося, що я його дитина, його кохана дитина, що розуміє його, як ніхто у цьому світі! І стало так боляче!... але то лиш на мить. Наскільки мала моя душа, що вже не змогла розділити страждання іншої людини! Наскільки мала...