Не корона, а вінок з осіннього колосся,
Не фата, а попіл білий, приліг на волосся.
І нема чого жалітись, доля тут не винна,
Вибрала оту стежину, наче усім винна.
А кому, за що і нащо, той сама не знала,
Бо так краще буде всім, не собі, гадала.
Озирнулась, подивилась - і душа змарніла -
Усім байдуже те все, що ти їм робила.
То навіщо обрікала серце на страждання
І тікала навіженно від свого кохання?
Хоч тепер не нароби дурниць, наче з хмелю,
Впусти щастя і кохання у свою оселю.