На поріг своєї хати
На світанку вийшла мати:
Щойно ненька схаменулась -
Вчасно я не повернулась.
Тож почне мене сварити,
Може, навіть буде бити,
Примовляючи в долоню:
Я ж боюсь за тебе, доню!
Ти не бійся, мила мамо!
Закохалась донька рано.
Від кохання, як від світла,
Квітонька твоя розквітла.
Загулялась я в гаю,
Та провину визнаю,
Бо його блакитні очі
Бачила б і вдень, і вночі.
Не сварися і не плач,
Зрозумій мене, пробач.
Замалою стала хата,
Ти згадай себе і тата!
Не лютуй, не ображай,
Краще щастя побажай,
Нас зустрінь із хлібом-сіллю -
Бути восени весіллю.