На цвинтар мрій, на цвинтар світлих мрій
повз неба огорожу металеву
бредуть сніжинки в тузі крижаній
і в траурному білому дерева.
Свічки-дерева не сльозять і дим,
а ти була ще вогняно-осіння.
І я старався в епіцентрі зим
не роз’єднатись з воском воскресіння.
Я бавився зі злом у піддавки
аж поки півні крикнули четверті –
тебе не стало, і думок димки
лише дратують піднебесну твердість.
А ти цвіла, ти ж, мамо, ще цвіла
як вишня, ти вогненно-сніжно квітла.
І без твого жертовного тепла
поменшало божественного світла.
Ти віддавала все в добра казну,
все до гроша, але тебе забрали,
таку ще непоступливо-земну,
за ті холодні непорушні брами.
Таку ще повну сонця і снаги!
Це не по-людськи, Боже, не по-людськи!
І падає сніжинка на сніги
з приреченістю всохлої пелюстки.
На цвинтар мрій, на цвинтар світлих мрій,
де в білому печальному дерева,
де всохла ти лежиш в землі сирій
і в неба огорожі металевій.
Та в пам'ять по тобі такій земній
і сподіватись і любити треба.
Не цвинтар мрій, а свято світлих мрій,
де в білому, весільному дерева.
02.2004