Віє вітер, шелестить між віттям
І куйовдить посивілий чуб.
Що він дума чоловік цей літній
Сивий, та міцний ще, ніби дуб?
“Я – старий” – подумає й всміхнеться.
“Що поробиш – вже за п’ятдесят”.
І зітхне, й до клена повернеться –
“Як нестримно все ж рокИ летять”.
Віє вітер, листя опадає,
І скрипить на вітрі клен сухий.
Він, на нього дивлячись, зітхає:
“Бач, усох, а ще ж і не старий”.
До дрібннць усе він пам’ятає.
Пригадає зараз день за днем.
Ось він з батьком садженець саджає,
Садженець, з якого виріс клен.
Розминають чорну землю руки,
Мозолисті руки шахтаря,
Руки, “що в труді не знали скуки”,
Руки, яким заздрило хлоп’я.
Як багато справ ви вже зробили,
Скільки справ іще чекає вас,
Скільки в вас іще таїться сили
Руки, грубі й ніжні водночас.
Швидше все проносяться картини.
Все життя постало перед ним.
Батько, мати, роки на чужИні,
Інститут, дружина, дочка, син.
Ні, життя прожив він не даремно.
В праці і в турботах зАвжди жив.
Воював в роки війни буремні,
В мирні – школярів він жити вчив.
Ось вже двері й відхиляє старість.
З кожним роком час все більш спішить.
Буть старим – то не велика радість,
Але, що ж поробиш, - треба жить.
1972р.