ТАРАС МІЖ НАС
Сатирична поема
I
Вночі Тарас покинув п’єдестал
й пішов гуляти по алеях парку.
Із постаменту знятий, як з хреста,
він ледве дихати не перестав,
побачивши нічний сучасний Харків.
Його не помічали, мов пусте,
оті, що йшли, сиділи чи лежали.
Лише живе — зелене і густе,
і зоряне, і місячне —
на те
дивилося, мовчало, сподівалось…
Каразін із Тарасом не пішов.
Всміхнувся Гоголь:
— Лучше буду с носом!
Згаркавив вождь*:
— Вы, батенька, смешон,
переворот не тот произошёл.
Я здесь на новый собираю взносы.
Світилися реклами і пупки…
У Катерин — не коси, а покоси.
Поголені гуляють парубки,
без оселедців,
бо не козаки,
всі круглі, як нулі, головобосі…
*Каразін, Гоголь, вождь (Ленін) — маються на увазі
пам`ятники цих осіб, котрі теж ожили.
Кричать з кущів:
— Целуй меня везде!
Я — взрослая…
— Я — ласковый мерзавец…
— Ай лав ю, Бэби!
Ты меня раздень.
Я залетела!
Где-где?!.. В по... е... зде!
Был больно сладок шоколадный заяц.
«… Та де ж це я?
Це Ріо?
Чи це Рим?
Чи карнавальна ніч?
Чи корвалонна?
Горять Стожари…
«Шокають» вітри…
Та ні, це — Харків,
лях мене дери!
А де ж це українці?.. нові?.. вольні?»
II
…Узвіз Бурсацький.
Ринок.
Ось вокзал.
«Большинства» — мало,
а «меньшинств» — по вінця.
Неначе біс отут розперезавсь:
річки — залізо,
люди — рогоза,
і — ні води живої,
ні ослінця.
Якийсь москаль побігти «за чайком»
схотів...
«Замри!» —
сказав якийсь величкий.
І він завмер, стоїть із чайником,
чекає дозволу начальника
на крок вперед
і на ковток водички*
…Схотілося Тарасові в «МЕЖО»**,
а там на три на літери й до вітру
послав «червоногривенний піжон»***.
Не стримався,
заїхав «між рожон»…
Тут, як на гріх, —
оті, що сліз не витруть:****
— Хвамилия?
— Шевченко.
— Звать?
— Тарас.
— По отчеству?
— Григорович.
— Родился?..
Когда-когда?!
Ты равних среди нас
себе не сыщешь!
Нетути.
Абзац.
Бомжуй.
Пшёл вон, пока не разозлился!
Сержант,
поддай под зад и — за порог!
Что взять с убогого…
Одна морока…
Давай-ка тех, кто пьянство за порок
не принимает.
*Мається на увазі скульптура отця Федора, героя роману Ільфа і Петрова «12 стільців» ,яка встановлена на платформі Харківського Південного вокзалу.
** «МЕЖО» — туалет.
*** Червоногривенний піжон — касир у платному туалеті.
**** Ті, що сліз не витруть — міліція
С этих будет прок,
спонсирующий бдительное око.
… Тарас ходив до ранку між людей.
Якісь вони, йому здалось, ніякі.
Лиш дехто з них очима поведе,
зупиниться,
здивується та йде
собі.
І все.
Ні злості, ні подяки.
III
Він в електричку до Змійова сів
й стояв, як водорості у болоті.
До Криму їздять в «Мерсах»,
а по сіль
уже не треба:
сиплять звідусіль
сусід — сусіду,
вдома,
на роботі,
в трамваях,
в електричках і в метро…
А солонцюють тільки одиниці,
де нас немає,
бо у них — добро
і на периферії,
і в столиці.
— Послушай, дед,
cидел бы на печи…
— Нехай стоїть,
він на Шевченка схожий.
— И правда, блин!
— Петро, не деренчи!
— Григорьич, на-ка горло промочи…
— Автопробегом — да по бездорожью!..
IV
Безлюдівка*.
Лісок.
Пісок.
Кар’єр.
Одна доріжка — поламаєш ніжки.
Все розвалилось, як ЕСЕРЕСЕР.
Один був «конюх»,
та і той помер.
Тріщать чуби,
коли сіпнути віжки.
Ростуть «гриби» котеджів,
як церкви.
Високочолі,
декотрі — з хрестами.
Бо треба ж,
відірвавшись від Москви,
самим ціліть,
ховати голови —
народ не зітне їх під образами.
Гуляє молодь,
оковиту п’є.
Батьки тренують спини на городах.
Було все наше,
зараз — нічиє,
а нічиє нічого не дає
і не давало з роду-недороду.
Тепер і Енгельгард би не продав
раба свого,
бо нікому продати.
Малюй собі,
а що намалював,
пиши собі,
а що ти написав —
не засвербить нікому запитати.
*Безлюдівка — селище на південь від Харкова, піщаний кар`єр котрого використовує майже вся Україна.
V
А на майдані, біля церкви, — вир.*
Йде передвиборна…
Хто ж стане президентом?
— За комуністів, люди! Миру — мир!
— Та вже коли ми станемо людьми?!
— Мені хоч став від чорта претендента!
— Хай буде Ющенко!
Він наведе мости
зі Штатами!
— Ми кращого не маєм,
ніж Янукович!
— Ваню, підожди,
хай буде Кучма,
я цього хоч знаю.
Накрав,
то, мо’ , подумає й про нас.
Новий коли ще натовче калитку…
— Нехай Кравчук!
Це —
наш старий карась.
Ти пам’ятаєшь,
як за віжки взявсь?!
«Ні краплі крові» —
це його молитва.
— Степане,
ти назви хоч одного,
хто був за нас за ці тринадцять волі.
Назвав би,
то навчили б ми його
по-нашому балакать аж бігом
і не були б, як пуголовки, голі!
* Адміністративний і культурний центр селища.
… Гуде майдан,
як та давнішня Січ…
Та під «ШАФЕ» —
не під вітрила «чайок»*.
Говорять між собою Ясь Кузьмич
і Лейба,
доконавши могорич:
— Грамульку —
і голосувать кінчаєм.
Петро — Миколі:
— Що мені робить?
Не хоче жінка другої дитини.
Кричить:
«Опасно, Петя, без судьбы
судьбу давать ребёнку.
Если бы
была надёжной наша Украина!»
Ось першозамозванний атаман
Іван Деркач
(при Радах — Ваня Палкин):
— Я не пацан, панове, не пацан!
Я — українець —
не якийсь кацап!
Йому з юрби:
— Ванько, тепер? чи змалку?
Іван Грицютин:
— Я іще не вмер.
Живу іще, як наша Україна!
(Живуть усі,
а особливо — мер,
а ще міністр і міліціонер,
бандит, лихвар, банкір і бракон’єр,
вони ж права скачали із людини.)
*«Чайка» — козацький човен.
VI
Із дитсадка гуськують малюки,
ідуть щасливі, модні і веселі.
А чи когось не вкрадуть в мамлюки?
Або в гарем?
За довгії віки
ремонтували нами виродки
свої і силу, й розум, і оселю.
VII
Зайшов Тарас у виборчком.
Так, подивитись…
— Пол-лимона
гони, старик!
И всё — пучком.
И настояним казачком
ты будешь выглядеть у трона!
— Хоч в козачках я і бував,
та не навчивсь лимонів гнати.
А от пучок цибулі дати
я можу,
тільки щоб зжував
його без хліба і без солі,
щоб знав,
якими правда й воля
є для кріпака,
чия порепана рука
тримає неба парасолю!
— Фуфло, дедуля, твой базар!
Полмиллиона гривень надо,
чтоб лишь взглянули на товар.
А чтобы получить навар,
необходимы миллиарды.
Ты президентом хочешь стать!
Хотя,
по фейсу и прикиду,
тебе солому скирдовать
иль у метро колядовать,
чтоб накопить на панихиду.
А хочешь,
позвоню в «ноль три»?
Подъедет скорая карета.
Сойдёшь за кобзаря-поэта.
На Украине кобзари,
а заодно поводыри, —
давно уже посмертно святы,
но — единицы.
Стёрты даты.
Да что с тобою говорить!
Слыхал про горе от ума?
Оно — по жёлтым по домам,
а гениальность — по палатам.
В палатах — Пушкины, Дидро,
Наполеоны, Демокриты…
«КЭГЭ» — полтинник,
пять — ведро
и тыща — ежели со свитой».
— Заївся, жити сито звик,
в люстерко бачиш черевика
і залишок від чоловіка,
а від людини — все…
гаплик!..
Я президентом, може б, став,
якби громада попросила,
аби змести нечисту силу
усю і в селах, і в містах!
— Я вижу,
дед ты — не простой…
— Прості, і то не всі, —
лиш блазні.
Зігнати б вас усіх у лазню
і мить до совісти кісток!
VIII
До церкви підійшов Тарас,
схотілося поставити свічку.
Забув,
що церква — теж крамничка.
Без гривні свічка — не про нас.
Про них —
дебілих, молодих,
на ланцюгах на золотих,
з Христом червінним на хресті…
Не наші хлопці —
золоті.
Бо, бачте, зараз стало модно
своє,
душевне,
принародно
вип’ячувати на показ.
Це все — до них,
це — не до нас.
IX
Якась стара двогривенну дала:
— Тарасику!..
Живих Месій немає.
Тебе ще Україна не знайшла,
не доросла іще,
не доросла…
Та доросте.
Живого ж — не впізнає.
X
Стоїть Тарас на п’єдесталі.
І нам до нього,
як до Бога,
і високо, і дуже довго.
Із маминих повиростали
щасливих теплих сорочок.
Все є —
і скрипка, і смичок,
та скрипаля замордували.
А скільки ж отого сміття
без совісті,
без каяття!..
Без пам’яті
великі гурти
по місту швендяють манкурти...
А ті,
хто мислив пупа вище, —
на папертях і кладовищах…
Та є в них діти,
є онуки.
Дійшли б їх розум,
їхні руки,
що є в них Україна вільна,
від волі трохи божевільна…
Але…
ПО ВОЛІ
ВИРОСТЕ МАЛЕ.