Про узаконене беззаконня
(Стаття з скороченнями 05 березня 2009 г. надрукована в газеты "Голос України. Йдеться про Конституцію України 2004 р.)
Всі ми звикаємо, пристосовуємося до умов життя, адже це продиктовано необхідністю виживання. Українці вижили під час монголо-татарського нашестя, литовської, польської неволі, кріпацтва…Тепер знову залежність: залежність від тих, хто має капітал, залежність від недолугої влади, від власних думок, страхів та обмеженості ...
Але народ знаходить сили боротися та виживати. Йому байдужі теорії, що пропагують культ насильства, жорстокості, жадоби, плани щодо перетворення України на сировинний придаток, ринок збуту неякісної продукції, інші проекти, спрямовані на розпалювання ворожнечі на національному, релігійному підґрунті..
Суспільству байдужі політики і можновладці, які втрати свою совість, гідність та людяність.
Народ живе за своїми правилами, в основі яких лежать найкращі загальнолюдські, християнські, слов'янські принципи та традиції, мало сподіваючись на офіційні закони та державну підтримку. Народні ж обранці прийняли для себе "елітні" закони, які, у більшості випадків, надають їм незаконні переваги та, фактично,на їх думку, звільняють від відповідальності.
Але, усіх на Україні цікавить чому виникли політична та економічна кризи, що потрібно зробити для того, щоб подолати їх із найменшими зусиллями.
Відповіді, як часто трапляється, лежать на поверхні… Потрібно тільки мати сміливість їх побачити.
Людям властиво не помічати власні недоліки. Іноді вони їх просто не усвідомлюють, іноді їм невигідно це робити.
Проте деякі очевидні речі зрозумілі навіть без наукового обґрунтування…
…У кожній державі є Конституція - Основний Закон, який має відповідати Міжнародним правовим актам, соціальному, політичному, економічному, освітньому, культурному рівню, звичаям, традиціям народу. Конституція має бути цілісною, їй повинні суворо відповідати всі інші закони та підзаконні акти.
Але, нажаль, деякі норми Конституції України суперечать одна одній, нечітко визначають порядок і принципи реалізації прав громадян, не відповідають чи не в повній мірі відповідають принципам справедливості, загальнолюдським цінностям та існуючим фактичним обставинам.
Наприклад, у ст. 80 Конституції вказано що, народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Дане положення суперечить ст.6 Конституції, яка зобов’язує народних депутатів здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Тобто, зобов’язує народних депутатів дотримуватись вимог законів, про що вони склали присягу, в тому числі присягнули нести відповідальність за прийняття законів, які не відповідають Конституції України. Але, разом з тим, депутатам гарантується безкарність у випадках голосування за незаконні рішення. А кримінальна відповідальність за образу чи наклеп не може настати, оскільки кримінальний кодекс України не передбачає відповідальності за це.
Крім того, ч. 2 ст.80 Конституції України, щодо заборони притягнення народних депутатів України без згоди Верховної Ради України до кримінальної відповідальності, їх затримання чи арешту суперечить вимогам ст. 21 Конституції, яка проголосила, що усі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах, та вимогам ст. 24 Конституції України, яка гарантує усім громадянам рівні конституційні права і свободи, рівність перед законом.
Тому, доцільно передбачити загальний, який діє відносно більшості громадян, порядок притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів. Це сприятиме не тільки підвищенню їх відповідальності, а й стимулюватиме прийняття відповідних законів щодо належного захисту прав і свобод громадян.
Діючим законодавством також не передбачено відповідальність народних депутатів за прогули, їх в т. ч. не позбавляють за це заробітної плати. Для вирішення цього питання також потрібно законодавчо передбачити порядок обов’язкового відкликання депутатів, які без поважних причин не виконують покладені на них обов’язки.
Не менш цікава ситуація склалася і з виборами народних депутатів. Стаття 76 Конституції гарантує можливість обрання народним депутатом України громадянина України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років та немає судимості. Про це свідчить і Закон України «Про вибори народних депутатів України». Зокрема, у статті 10 Закону передбачено, що право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Але це право може бути реалізовано тыльки через партії (блоки) у порядку, який встановлено названим Законом.
Як правило, народними депутатами ставали тільки члени партій. У порядку виключення, для того, щоб завоювати симпатію вибоців до партії, в депутати висувалися інші особи, які користуються повагою і популярністю у виборців.
Теоретично, за законом, кожен громадянин України, який відповідає перерахованим вимогам може стати народним депутатом.
Але фактично це нереально. Адже народними депутатами можуть бути тільки ті, хто є членами партій, або мають достатньо коштів для створення власної партії. Відповідно до вимог статті 59 вказаного Закону, партія, яка бажає прийняти участь у виборах, зобовязана внести на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії грошову заставу в обсязі двох тисяч мінімальних розмірів заробітної плати, що сьогодні складає близько 1 млн.грн. Крім того, потрібні значні кошти для проведення передвиборчної агітації, різних «побічних» витрат.
Відповідно до вимог статті 76 Конституції, вибори народних депутатів України проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. А вибори народних депутатів, які проводяться на Україні шляхом голосування за політичні партії, які складають списки депутатів є прямими умовно. Адже вибори народних депутатів від партій, є фактично виборами партії, тому-що обрані депутати в подальшому виконують не волю виборців, а волю партії. Виборці фактично не зустрічалися з кандидатами в народні депутати, після обрання депутати не звітують перед ними, виборці як правило не знають хто «їх депутат».
Ст.83 Конституції надала право депутатам, формувати, на основі узгодження політичних позицій, коаліцію депутатських фракцій, «більшість» і «меншість». В цивілізованих країнах «меншість» у законодавчих органах приймає участь у прийнятті виважених законів, конструктивною критикою сприяє ефективній роботі парламенту. А у нас «меншість» народних депутатів прагнула перешкодити роботі Верховної Ради, не допустити прийняття будь-яких рішень, якомога більше зганьбити, скомпрометувати «більшість» для того, щоб прийти до влади.
Це також зумовлювалось і тим, що ті, хто прийшов до влади подекуди, м’яко кажучи, не сприяли вирішенню деяких законних питань, в першу чергу бізнесових, які цікавили «меншість».
Як показала практика, «більшість» у Верховній Раді керувалася своїми політичними позиціями і власними інтересами, а не інтересами виборців, а «меншість», захищаючи свої особисті інтереси, всебічно прагнула протистояти їй.
Ми мали нагоду неодноразово спостерігати ситуації, коли у Верховній Раді важливі рішення не приймались тому, що деякі партії не приймали участь у голосуванні тільки у зв’язку з тим, що законопроекти, проекти постанов пропонувались їх опонентами. Тобто, частина депутатів, ігноруючи інтереси громадян, держави, за вказівкою керівництва партії чи фракції безкарно не приймали участь в голосуванні.
Чи відповідає такий стан інтересам виборців? Депутати мабуть памятати, що вони обрані народом для того, щоб виражаючи його волю відповідально займатись законотворенням, а не виражати волю партії,її лідера.
Мабуть, не знайдеться на Україні жодного виборця, який делегував народним депутатам свої повноваження для того, щоб вони блокували роботу Верховної Ради, не брали участі у її роботі, не брали участь у прийнятті законів, а вирішували особисті питання, питання партії.
Стаття 102 Конституції України передбачає, що Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Але, в Конституції не передбачено, яким чином Президент гарантує державний суверенітет, територіальну цілісність держави, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина та за що він відповідає.
До чого це призводить народ України відчуває на собі. Чому так відбувалося остаточно стало зрозуміло для тих, хто 26 грудня 2008 року дивився передачу «Свобода» на телеканалі «Інтер».
Там звучали бездоказові звинувачення народних депутатів у корупції, твердження про те, що боротьба з корупцією не ведеться через відсутність спеціального підрозділу по боротьбі з службовими злочинами, говорилося і про те, що Верховна Рада України вже 2 роки поспіль не може прийняти кілька антикорупційних законів.
Кому-кому, а керівництву держави має бути відомо, що, відповідно до законодавства України, виявляти службові злочини мають право працівники міліції, СБУ і, в першу чергу, працівники спеціальних підрозділів вказаних органів. Для того, щоб зазначені органи працювали ефективно, потрібна політична воля керівництва держави, передусім для укомплектування деяких підрозділів правоохоронних органів чесними професіоналами, які б в першу чергу в установленому законом порядку виявили злочинців у системі правоохоронних органів, судах, вищих органах державної влади та забезпечили оперативний супровід справ до аж до постановлення судами законних рішень, паралельно притягуючи до кримінальної відповідальності службових осіб, які б цьому перешкоджали. І для цього у нас досить законів.
Телеглядачі-юристи також із здивованням почули обвинувачення суддів у тому, що вони скасовують постанови про порушення кримінальних справ. Відомо що судам таке право надано законом, а судові рішення, які набрали законної сили вважаються законними. Цьому сприяла та обставина, що Верховна Рада України, всупереч вимогам ст.6 Кримінально-процесуального кодексу України, який передбачає що порушена кримінальна справа може бути закрита, або направлена до суду для її розгляду чи закриття, надала судам право скасовувати на їх думку незаконні постанови про порушення кримінальних справ без слідчої перевірки наявності складу злочину, а Президент України 14.06.06 підписав вказаний закон, зрозумівши його незаконність тільки випадково, через декілька років, після того, як йому стало відомо, що третина постанов про порушення кримінальних справ за фактами незаконного отримання ПДВ судами скасована. Є ще тисячі законних, а насправді незаконно скасованих таких постанов за фактами отримання хабарів, зловживань службовим становищем, крадіжок.
Всім зрозуміло, що Гарант Конституції має бути справжнім Гарантом та забезпечувати належну, відповідальну діяльність державних органів у правовому полі, а у випадках відсутності законів, які регулюють ті чи інші події, стосунки – забезпечувати їх перебіг відповідно до загальних принципів права, загальнолюдських цінностей, одночасно вживаючи заходи для виявлення та усунення невідповідностей у законодавстві та прийняття необхідних законів, указів, постанов.
Слід зазначити також, що у ст. 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією. Тобто, Кабінет Міністрів України не підзвітний голові держави, але відповідальний перед ним. Як можна бути відповідальним, але не підзвітним та не підконтрольним? Таке парадоксальне визначення законодавчо дає можливість Кабінету Міністрів фактично ігнорувати Президента.
Як бачимо, протистояння між урядом і Президентом, між політичними партіями, нажаль, санкціонується Основним законом.
Але, незважаючи на вказані та деякі інші непорозуміння, всі ми, громадяни України і, в першу чергу, службові особи зобов’язані свято дотримуватись вимог Конституції України та, у встановленому законом порядку, сприяти її вдосконаленню, пам’ятаючи не тільки про юридичну відповідальність, а й про відповідальність перед Богом, власною совістю, перед народом, перед майбутнім. Адже ця відповідальність, на щастя, настає без згоди Верховної Ради, Президента … та й без нашої на те згоди.
В.Ф.Свиридов правознавець