Весна… Надії час, жаданого тепла
Весна… З полону криги квітка проросла,
Весна… на повні груди дихає земля,
Весна…це день народження поета- Кобзаря.
Поета , сина, батька українського народу,
Борця за правду,віру, за свободу.
Бо неволя , лиха доля Тараса спіткала,
Коли баба-повитуха пупа зав'язала.
Зав'язала не панові і не байстрюкові,
Козакові…боже милий , уже кріпакові.
Чи є в Бога більша кара, бабця та не знала,
А матінка до грудей дитя прикладала.
Приголубить , нагодує, ніжно поцілує…
Покоряйся по життю, бо пан замордує.
Породила, а вже з ранку піде на роботу.
Злидні , голод, праця до сьомого поту.
Те все бачили з дитинства малі оченята,
І сльозою налилися, як померла мати.
Сирота… хто пне ногою, ціпом вдарить чи лозою.
Та ще й мачуха сердита важкою рукою.
Щоби трохи було легше йому, сироті,
Розказував Катерині він про муки ті.
Боже, сестро, з душі слово проситься на волю…
Чому до нас із тобою не схилилась доля?
До людей, злиденних, бідних, як же їх багато!
Сіли вони, та й удвох біля свої хати.
Добре було б без панів жити, що й казати…
Зморилися, нема спасу…давай но ,співати.
Тихо , зорі… вітер вільний і той причаївся,
Слуха пісню українську, з ними зажурився.
Сльози капають в долоні, піт стіка по скроні,
Через тин до них схилились ягоди червоні.
Рум'яная калинонька,як дівка, що вранці
Умивалася росою боса в вишиванці.
Закохавсь тоді Тарас, та не в ту дівчину,
А у милу та єдину неньку - Україну…
У садок вишневий, червону калину,
І кохати буде до серденька спину…
А поки малу дитину дяк узявсь навчати,
Грамоті… і як годиться буде лупцювати.
Старанно навчавсь кріпак, любив малювати,
За два роки вже умів читати – писати.
Був у пана кріпаком, працював кухарчуком,
А за те, що знав науку, став у нього козачком.
Козачка взяв із собою пан колись в дорогу,
Прислужувать в Петербурзі бідного небогу.
Назавжди запам'ятає він панів нахабство,
Ті насмішки, те блюзнірство…прокляте те рабство.
З кого ж то ви смієтеся?... Із простого люду…
Про все…про все напишу…Боже, не забуду!!!
Щоб доніс він достеменно біль свій і тривогу,
Бог Тарасу дав талант за долю убогу.
Щиру душу слово рвало, рука потай малювала
Красу рідної природи, а думка літала.
І побачили митці пензля в хлопа у руці.
Ахнули … та він кріпак…це не може бути так.
Викупили в пана невільну дитину,
Гроші назбирали, продавши картину.
Тая воля для Шевченка не була спокійна,
Бо людоньки, Україна не була ще вільна.
Він рабів, таких як сам, словом поучав,
Не змирився, бунтував… правдоньку шукав.
Він благав -« Не підкоряйтесь, не згинайте спину,
Самі зігніте , то зігнуть і вашу дитину !!!
На коліна не ставайте, бо ярмо надінуть.
Так і будете ходити…довіку не скинуть !»
І коли за ті слова полонили Кобзаря,
Він не зрікся б України навіть біля вівтаря!!!
Слово не скувати, полетить крізь грати
До кожної хати, по світу кружляти…
Вже минуло двісті років, як про волю ти благав,
А народ ще й досі в тернах тих блукав.
Україна незалежна, українці вільні,
А ще й досі є пани і людоньки бідні.
У моєму серці закралась тривога -
Нам до волі , як до Бога, далека дорога.
Прийде час, чекать недовго – із кожної хати
Бідні люди, ті злиденні, будуть повставати.
Бо мовчати нема сили, може самі винні,
Гнемо спини на панів…А чи то повинні ???!!!
Тарас колись не мовчав, віроньку не облишав,
Молив Бога, навіть коли на чужині помирав.
Ти із нами , наш Кобзар - в думці, вірі , силі,
І ми прийдемо вклонитись тобі до могили.
Прийдуть бідні і багаті…Кобзар в кожній хаті,
Але , хтозна , що на думці у тієї знаті.
Батько, ти благословив народ на єднання.
Ллється кров у безневинних !!! То може востаннє???!!!!!!
Плаче мати, плачуть діти , плаче Україна,
Волі прагне , правди , миру кожная родина.
Бо без правди і без віри воля десь блукає,
Один плаче , другий скаче ,і таке буває.
Слава, слава Україні, навіки й понині.
Волі неньці – Україні, і кожній родині !!!
20 лютого 2014 р