Ніколи не пробачу
Тобі цієї зради.
Вночі я тихо плачу,
Бо ти мене образив…
А вранці прокидаюсь
І відкриваю очі –
Я вся немов міняюсь:
Проходить злість дівоча.
А вдень я – жінка сильна,
Робота поглинає.
Я не така наївна,
Тебе не споминаю.
Коли ж то вечір сходить,
Додому приїжджаю,
А там самотність бродить,
Вона мене чекає.
А сон мене баюка,
Я тихо засинаю.
Аж хтось у двері стука –
Іду і відкриваю.
Я бачу білі квіти,
Що ти мені даруєш,
Шепочеш щось на вухо
І ніжно так цілуєш.
Тобі я все пробачу,
Бо знаю, що кохаєш.
І знову тихо плачу,
А ти не помічаєш.
Бо, милий мій, коханий,
Ти – тільки моя мрія.
Ти – образ нереальний,
Уява, ностальгія.
24 жовтня 2004 року