Січневі вечори безсніжні та безжальні.
Дощі, дощі, дощі, неначе листопад.
Тривожна ніч в моїй самотній спальні.
Згораю знов на попіл у пеклі зрад.
Іду крізь сутінки, пливу з останніх сил.
У дзеркалах дощів, неначе в забутті.
На дотик, як сліпа, шукаю тінь світил,
Загубленого світу білі-білу тінь.
Здається п’ять століть вже тягнеться цей січень,
Здається, ще не сплю, лише бреду у ніч.
У ріках сновидінь топлю свій біль і відчай.
Як перед стратою, шукаю між облич
Лише того, хто виніс цей жорстокий вирок...
Дощі, дощі, дощі – і натяку на сніг,
На білий світ, на цвіт. Летить стріла зневіри
У натовп без облич і падає до ніг.