І
У сім’ї, неначе й вольній,
Та, на жаль, не новій,
Ставлять пам’ятник Тарасу
На брехливім слові.
Незле, тихе, хоч змістовне,
Слово те — без діла;
Обіцянки для голодних —
Як душа без тіла.
Відлетіла — поминають,
Якщо є що їсти.
А нема — ніхто не прийде:
Люди ж — егоїсти.
Егоїсти, та чи винні,
Що вони голодні?
Те, що вчора засудили,
Бачимо сьогодні:
Можновладців мерседеси
Повз Тараса возять,
А каліки ходять пішки
По тій же дорозі.
Нащо ж ми тоді Тараса
Ставимо на площі,
Щоб неправдами сльозити
Добрі його очі?
ІІ
От і я, студент хоч бідний,
Все ж таки не босий.
А дірки в моїх чоботях —
Щоб ходить по росах.
Є у мене кожушина,
Та кишень немає.
Бо немає чого класти —
Все в думках тримаю.
Маю радіо — тож знаю:
«Тато» в мене дужий —
Не один, а кілька сотень —
Це Парламент, друже.
Відкіля воно взялося?
В смітника позичив
Мій сусіда той динамік.
Мабуть, хтось вже тричі
Викидає, як непотріб,
А воно, бідненьке,
Все працює і працює,
Як парламент Ненькин:
Теж вже тричі вибирали,
Та немає діла.
Мабуть, все добро народне
Мафія поїла.
Чи поїла, чи сховала
Десь в своїх палацах...
Я вже вдома. Вже рукою
Вимикач намацав.
Клац! І темрява втікає.
Вбога моя хата...
Ти тепер стоїш убога.
А була ж багата!
Що було — попродавали,
Бо хотіли їсти...
Мабуть, скоро помандруєм
На смітник всім містом.
ІІІ
Хоч усі ми українці,
Все ж таки не рідні:
Ті, з «палацами», — багаті,
Ми ж, народ їх, — бідні.
Браво, хлопці! Тоне баржа.
Порятунок — нащо?
Хай потоне Україна,
Чим скоріш, тим краще.
Тим, у кого є мільярди —
Байдуже, хто гине.
Він на іншу баржу скочить
Сам і випхне сина.
Ми ж, по пояс у багнюці,
Терпим та зітхаєм:
Добре хоч, що не по горло,
Як оті, що скраю.
Тож на прапорі і квітнуть
Жовтий і блакитний.
Жовтий — хліб, достаток, втіхи;
Синій — то для бідних.
Неба мрії — для народу.
Позолота — владі.
Ось народ журбу і хоче
Повернути Раді.
Де любов повинна бути,
Там ненависть, злоба.
Хтось уб’є, хтось пограбує,
Хтось розіб’є лоба...
Ще не вмерла Україна.
Гірше, друже, сталось:
Віра в неї захиталась,
Помирать зібралась.
1998