ДОВБУШ
Легенда
І. НАРОДЖЕННЯ
Прийнявши пологи,
зітхне повитуха:
«Дарований Богом
і Сином, і Духом,
слабесенький хлопчик
у тебе, Марійко, —
мутнесенькі очі,
тонесенька шийка.
Хворіть буде часто
й повільно зростати.
Та сонця не застять
гуцулу Карпати.
Плекаймо надію
на руту і воду,
надію на дію
матусі-природи».
«То ж дайте мені вже
моєї дитини.
Ой ручки, ой ніжки!
Олексочку, сину!
Стежина вузенька
й важка на Говерлу.
Ти й справді слабенький,
та ненька не вмерла.
На схід і на захід
живе полонина,
Олекса — це захист,
це — БОЖА ЛЮДИНА.
За тебе я, сину,
молитиму Бога,
щоб дав тобі сили
на довгу дорогу».
II. МУЗИКАНТ І МИСЛИВЕЦЬ
Василя й Марії
хата найбідніша
на всю Коломию,
на весь Печеніжин.
Три вівці в кошарі,
сідало без пір’я.
Кішка з тінню в парі
бродить по подвір’ю….
Та здира три шкіри
за хатину ґазда.
Те, що не до жиру, —
от і всі гаразди….
Справді, не збрехала
в слові пупорізка:
дуже вже помалу
вироста хлопчисько.
Та душа хоробра,
добра і музична.
Та дуда за обрій —
як під сонцем річка…
На весіллях грає
все, що сам захоче,
грає — серце крає
і воложить очі…
«Той перебідує,
хто так може грати.
Люди пісню чують», —
каже сину мати.
«… Хоч і невеличкий,
та за сотню кроків
попада в кисличку
із рушниці!
Сокіл
так полює мишку
сіру з-піднебесся, —
мовить тато. —
Чи ж то
він не підведеться!
Буде звіра бити.
Звіра в горах доста.
Буде чесно жити,
хоч це і не просто»...
ІІІ. ЯК ВБИТИ ЧОРТА…
Полонина Верховини —
за горою гори …
Пасуть вівці батько з сином.
Неба — синє море…
Сурмлять сурми — срібні струни,
казка денця сяє.
Просто неба Довбуш юний
на сопілці грає.
Натомився, похилився
і у сон полинув,
легко й м’яко покотився
з гори на долину…
Розбудила хлопця сварка
дідуся із чортом.
Сивий дід — на білій хмарі,
чорт — на слові чорнім.
Діда він перекривляє,
ніжками аж сучить.
Старий блискавки жбурляє,
та не може влучить.
Вік похилий, мало сили.
З чорта ж — аж хлюпоче.
Сизий голуб має крила
доки дощ не змочить.
Зарядив Олекса ґудзик
срібний у рушницю,
й чорт зваливсь: до неба — пузо,
до землі — сідниця.
І така вчинилась злива —
цівки в коси в’яже.
Як дитя, земля щаслива, —
щічки гряззю маже…
IV. СИЛА
А дощ — неначе колискова
заколисала пісня…
Веселка різнокольорова
стрічками з неба звисла.
Олекса спав. І сон наснився
йому під зливу віщий:
знайомий, з хмари, дід з’явився, —
вусища, бородище.
В правиці — золота сокира, —
як сонце, сяє лезо:
«До тебе я, Олексо, з миром,
з подякою, Олексо.
Проси у мене все, що хочеш,
я дам тобі, гуцуле».
«Мені потрібно, діду, конче
буть найсильнішим.
Куля
і шабля, щоб мене не брали
у боротьбі за щастя
мого народу.
Щастя вкрали
пани.
Бодай їм трясця, —
своїм і польським!
Стогнуть люди
від катувань, неначе
раби.
За їх я волю буду
боротися».
«Юначе,
гаразд,
це діло добре, Боже.
Отримуй, що бажаєш.
Тебе здолать ніхто не зможе
і вбити,
бо ти маєш,
дванадцять срібних волосинок
в своїм кудлатім пасмі.
Тепер ти нездоланно сильний,
і сила не погасне.
Але тобі безсмертя дати
не можу:
кров проллється
безвинна все одно.
Солдатам
в бою не владне серце.
Коли монету золоту ти
в невинну кров замажеш,
Із неї куля може бути,
що вік тобі зав’яже.
На ній хрест вирізати треба
й дванадцять служб вчинити
дванадцятьом попам.
Для тебе
і доста:
будеш вбитий.
Прощай і пам’ятай про цеє,
допоки сонце бачиш.
Нема від смерті панацеї,
окрім життя,
юначе».
Старий розтанув, як примара.
Прокинувсь Довбуш —
свято:
тихіший дощ,
світліші хмари…
«А як же там загата?!»
Побіг до озера.
А греблю
ось-ось вода і змила б...
«Її зміцнити конче треба!»
Звалив Олекса сміло
на плечі дужі
камінь-велет —
такий,
що й сотні годі
із місця зрушить —
і утвердив
на греблі!
А природі
неначе хтось сказав:
«Не треба
вже землю поливати».
Враз повтікали хмари з неба.
Знов сонячні Карпати.
V. ОТАМАН
Схиливсь над дзеркалом води
Олекса
і побачив
себе:
«До бабки не ходи —
вже пізно задки рачить.
Не обдурив мене старий:
силенна сила в м’язах.
Тепер якийсь я не такий,
що й не впізнати зразу.
Дарунок долі —
сивина —
це охорона й захист.
То ж треба Діло починать
і починати зараз».
Давно Олекса, ще хлоп‘ям
опришком мріяв стати.
I став. І вже його сім’я —
опришки і Карпати.
Він довгі роки рядував
в ватагах хлопців чорних
допоки отаманом став.
А став —
звільнились гори
від ляхів і своїх панів.
Панам у горах лячно.
Бо на війні, як на війні:
одне — коли ти на коні,
озброєний;
а другий — ні.
А другому — не до борні:
у нього діти плачуть.
Немає польській шляхті сну,
немає супокою.
Оголосив панам війну
Олекса,
ще такої —
ой не було.
Не захист їм
ні замки,
ні фортеці.
Лиш той, хто захища свій дім,
непереможний в герці.
Від здобичі,
що віднімав
Олекса у багатих,
частину більшу роздавав
бідноті.
Кожний поважав
Олексу, наче брата.
А меншу — порівну ділив
між хлопцями.
Без страху
за ним в вогонь і воду йшли
опришки,
треба — то й могли б
за ним піти на плаху.
Говорять,
що і до цих пір
скарби Олекси
в серці гір
А ще вони –
в людських серцях.
Не скорить нас
ніякий лях.
VІ. ЛЮБОВ, СМЕРТЬ І СЛАВА
«Ой на горі зелененькій
ходить Довбуш молоденький…» —
Співають донині.
Сім буремних вільних років
полював високий сокіл,
сокіл Верховини.
Кулі Довбуша минали,
Шаблі лезо затупляли.
Посміхавсь Олекса:
«Як до пана на вечерю
завітаю — рада челядь
й сушить пану весла».
Граф Потоцький грошей прірву
обіцяв тому, хто вирве
із життя опришка.
Виривали, виривали
та й не вирвали — пропали —
ні дна, ні покришки.
Покохав Олекса Дзвінку,
Дзвінчука Стефана жінку.
Гріх — чужу кохати.
Та від нас не все залежить,
коли нас любов збентежить…
Кляте і не м’яте
не бува.
Життя береться
із того, що підвернеться
випадком під руку.
Покохав Олекса сліпо.
Без кохання — як без хліба.
А воно — отрута.
Полюбляла Дзвінка більше,
ніж Олексу,
зовсім інше,
зовсім інше —
гроші.
Пестощів і поцілунків,
й від Олекси подарунків
мало:
«От від Польщі б!…»
Як під стіл картопля,
мила
під Олексу підкотилась
і зашепотіла:
«Милий мій Котигорошко,
хто ж тебе здолати зможе?
чи така є сила?»
У любовному дурмані
так сказав своїй коханій
Довбуш:
«В капелюсі
є монета.
Куля з неї
смертю може буть моєю.
Та я не боюся…
Бо ніхто не зна, крім тебе
і старого діда з неба, що…» —
I, крізь дрімоту,
все повідав леґінь жінці
і заснув,
залишив Дзвінці
бісову роботу.
Міцно спав отаман.
Мила ж
ту монету замінила
на лиху, зловісну,
що п’ятою Ахіллеса
стала Довбушу Олексі…
Залишилась пісня:
«Ой на горі зелененькій
ходить Довбуш молоденький…»
Ходить — літ не лічить.
Злий втікає, мов печений,
добрий кличе на вечерю,
на розмову кличе.
— Ой де, брате,
долі брати?
Близько чи далеко?
— Де Карпати,
батько й мати,
де сестра-смерека.
— Ой де, брате,
любов брати?
Де вона береться?
— Треба, брате,
любов мати
у своєму серці.
— Ой де, брате,
волі брати?
Чи й питати годі?
— Треба, брате,
волю брати
у своїм народі.
— Ой де, брате,
сили брати,
на життя людинне?
— Сили, брате,
може дати
тільки Україна.