Міліметрами лез, що оголили моє сприйняття,
Я відчуваю цей світ, як він дихає легеням моїм в унісон,
Мабуть, я не зможу привести усі ті безладні думки до пуття,
Це просто дурман, погано спланований сон.
І я знову пливу течією сумного буття...
Ти бачиш, я знову нервово кусаю губу...
Ми ж давно вже забули, що таке каяття.
Я сучасної логіки ну аж ніяк не збагну.
Душі гнилі гуляють в тілах показних,
Таких гарних футлярах, що манять всіх небайдужих,
Вони ж ще не знають що між маревом цих розпутних,
Ховається зграя червів, що з'їдає всіх дужих.
Таке відчуття, що всі інші, крім мене, сліпі.
Вони всі як клеймовні, падкі на сонце із ламп.
Не знають насправді які то вони всі пусті.
Жалюгідні. Презренні. Мною навік. То ще б пак.
А я дихаю. Вільно. Давно уже не болить.
Я вірю у себе, більше, ніж будь-коли хто.
Тою, ким бачите мене ви - то лише мить.
Доречі, тут холодно. Застібніть, будь ласка, пальто.