Стареет заповедный сад.
Не вижу не сестры, ни брата.
Ты возвращаешься назад
Опять, как перстень Поликрата,
Который снова при тебе -
Он был, и есть, и снова будет.
Так всё минувшее в судьбе
Огнём перетирает будни.
Ты не безмолвный сфинкс пустынь,
Не призрак, не пустое место -
Во взгляде - кованая синь,
В объятьях трепетных - возмездье.
Была ты музой, но уста
Медузой кровь мою алкали,
И славою, что так пуста,
Хула и похвала не стали.
Была владыкой, что в пылу
Дарует гибель в час расплаты,
И слали вестнику хулу
Апостолы и супостаты.
И только изредка чела
Едва касалось дуновенье
Благоуханного тепла
Любви, расцветшей на мгновенье.
13.3.1939
Перевод с украинского
Євген Маланюк
Доля
Не квітне заповідний сад.
Не бачу ні сестри, ні брата.
Ти все вертаєшся назад.
Як рік, як перстень Полікрата.
Що не втопити, не згубить,
Не замінить і не забути.
Так подих вічної судьби
Вогнем перетинає будень.
Ти не камінний сфінкс пустинь.
Ти не мара й не костомара:
В бездоннім зорі — зимна синь,
А в пристрасних обіймах — кара.
Була ти музою, й пили
Уста медузи кров уяви, —
Тоді однаково гули
Хвала й хула пустої слави.
Була владикою, що слав
Країні згубу звістувати,
І вісника кляли насхвал
Апостоли і апостати.
І тільки іноді пливло
З рамен суворо-мармурових
Співуче запашне тепло
На мить розквітлої любови.
13.03.1939