Вбрали сукні верби, і мімози в квітті,
Листячком кульбаба горнеться до ніг,
Зло ж людське – відлунням шириться по світі!
І стьобнув із неба блискавки батіг.
Біль обпік березу... Схаменіться, люди!!!
Згірклий крик німотний... попеловий смак...
Поселивсь неспокій всюди, всюди, ВСЮДИ...
Поєднала б руки, та не знаю як!
Заховало небо в хмари всю жалобу,
Все темніше в світі! В душах, як в яких:
На одних вже Авель ставить вищу пробу!
Інших – мітить Каїн, як рабів своїх...
ПРОБА ДУШ
Нарядились ивы, вся в цветах мимоза,
Зеленеет робко лебеда у ног...
Только зла людского ширится угроза,
Огненною плетью небо шлёт урок.
Обожгло берёзу, захлестнуло болью,
Пеплом людям шепчет обгорелый ствол:
«Жизнь во зле и смуте, может стать юдолью —
Призываем к МИРУ: я, весна, щегол!»
Прячет Небо в тучи горечь и тревогу,
Смотрит прямо в души, нет средь них чужих:
На одних с почтеньем Авель ставит пробу,
Метит прочих Каин, как рабов своих...