Україно моя, моя земле квітуча й казкова,
Як же сталося так, що тебе знов посміли ділить?
Як же сталося так, ясночола моя, волошкова?
Чом у серці твоєму великому туга бринить?
Посварилися діти? Навіщо? Чиясь лиха воля –
Ворогами зробити братів, проливаючи кров.
Схаменімося, люди, щоб нас не вела більше доля
Хибним шляхом до прірви! Щоб в наших долонях любов
Відігрілась, як пташка, якій дуже-дуже потрібні
Крила й небо високе, безхмарне і мирне! Невже
Ми його будем краяти, ніби чужі і нерідні?
Схаменімося, люди! Прошу вас! Достатньо уже!
Чи можливо рушник розітнути, з ікони зірвати?
Вишиванку роздерти на клаптики без каяття –
Ту, яку вишивала дбайливо з надією мати,
Ту, що, мов оберіг, дарувала на довге життя?
Схаменімося! Небо над нами єдине і сонце –
Теж одне на усіх, сходить з-за сивих гір чи рівнин,
Ну а ввечері падає в море... Весна у віконця
Наші стукає – також одна на усіх! І один
Нам властивий талант, що псує наші весни й світанки –
Зовсім не цінувати, що маємо, не берегти!
Схаменімося, люди! Навіщо нам кулі і танки?
Краще – білі вітрила і радісний сплеск суєти!
Краще – посмішки щирі і сльози, що тільки від щастя!
Краще щебіт пташок, ніж безжалісне ехо погроз!
Україно моя, їм навряд чи замислене вдасться –
Розділити тебе! Ти – єдина! Мільйонами роз
Різнобарвних уквітчана, вітром духмяним сповита,
Вмита теплим дощем, приголублена пульсом весни,
Це тобі подарує вона щедро ніжність і квіти!
Це твої розфарбує короткі, сполохані сни!
Схаменімося, люди! Відчуймо, що справді єдині!
Ми ж не плем’я безрідне, а гордий, величний народ!
Це наш край неподільний – від самих Карпат і Волині
До ласкавих морів, їх прозорих і лагідних вод!
Край безмежних полів, золотавого жита й пшениці,
Черешневих, бузкових садів, полонин і степів,
Гір смарагдових, чиcтих озер, що, немов би криниці,
Напувають натхненням серця... там трембіт лине спів
Неслухняним струмочком в небесні гарячі долоні
І спалахують зорі, звучать колискові, вірші,
Посміхаються мрії і ночі згасають безсонні,
Озиваються ніжністю стомлені струни душі...
Оживає святе, що загублене десь у дрібницях,
Що забуте колись, як рядки однієї з молитв...
Друзі, чуєте дзвін? – б’ється серце старої дзвіниці!
Просить кожного не спокушатись безумствами битв!
Схаменімося, люди! Ми з вами не хижого роду!
Нам не треба чужого, лишень захистити б своє!
Це наш дім! Спільний дім! Тут панує і мир, і свобода!
Не потрібно кроїти нам карту, немов кутюр’є!
Вирізати фрагменти... Як можна бездушно й бездумно
Розпинати країну, не чуючи болісний крик?
Малювати кордони нові – чи це гідно й розумно?
Чи можливо роздерти той вишитий диво-рушник?
Ще не пізно збагнути безумств всеосяжність безкраю!
Хто спокутає потім, хто візьме на себе вину?
Україно моя, мій занедбаний сонячний раю,
Може, зглянеться Бог – відведе цю безглузду війну?