1.
Грохочет время, не смолкая,
Сквозь прах, горение и гром.
Лишь ты волынской Навсикаей -
На Икве, в свете золотом,
Лишь ты опять приходишь тенью,
Как мрамор Аттики ясна,
И всё вокруг тебя - цветенье -
Эллада, солнце и весна.
2.
Так Одиссею, что испил до дна
Чужбины горечь пополам с бедою,
Открылся остров сладкою мечтою,
Чтоб стать мгновеньем призрачного сна,
Где разливалась светом вышина,
И ветер доносил игру прибоя.
Он был разбужен шумною толпою -
В кругу подруг к нему пришла она.
Как ослеплённый, взгляд мгновенно замер.
Всё было так, как будто мёртвый мрамор
Вдруг ожил, чтоб пред ним упали ниц!
И жилки жизнью в нём зарозовели,
И запылали щёки, и зардели
Горячие уста и дым ресниц.
3.
Вы замужем уже, я это знаю.
Уже лежат морщинки на челе.
Я снова слишком часто вспоминаю
День на волынской солнечной земле.
Потоки Иквы в шуме водопада,
И смуглость тел, и зыбкие следы
На берегу, и Вас - полунаяду,
Что, плавая, вздымает пыль воды.
Перевод с украинского
Євген Маланюк
Присвятні строфи
1.
Доба скрегоче і рикає
Крізь порох, полум'я і дим,
Лиш ти, волинська Навсикає,
На Ікві, в липні золотім.
Лиш ти ввижаєшся частіше,
Іонським мармуром ясна.
І ось навколо квітне тиша,
Еллада, сонце і весна.
2.
Так Одіссеєм, стомленим до дна,
Лихим безмежжям чужини глухої,
Вдивляються у острів той, ще гоїв
Солодким видивом ясного сна.
Де квітла дивним сяйвом далина
І вітер ніс далекий спів прибою,
Де, збуджений дівочою юрбою,
Узрів, як співно гралася вона.
О, так! Про чудо марилось недармо:
Це було так, немов завмерлий мармур
Поворухнулись — і раптом став живий!
І жилки в нім життям зарожевіли,
І зашаріли щоки, й затремтіли
Уста гарячі й тіні довгих вій.
3.
Ви вже — дружина. Незабаром — мати.
Вже риса болю на крутім чолі.
Та не стомлюсь до віку пам'ятати
Блакитний день волинської землі.
Співучу Ікву в шумі водоспаду,
Пруживий мармур ледь смаглявих тіл,
І Вас, пів-Артеміду, пів-наяду,
Що, пливучи, здіймає срібний пил.
17.07.1940