Я зрадникам тепер не тисну руки,
Не посміхаюсь їм, ні слова не кажу.
Не подарую їм ні одної науки,
А краще ще - помітну проведу межу.
Я їх не підпущу до себе,
Нехай собі кричать, ревуть, слізьми страждають.
Я маю і свої думки тепера
І голосно прикрикну всім, так хай же знають!
Я зрадникам тепер не гляну в очі,
Не стану з ними поруч у чергу на трамвай,
Нехай прощання день і ніч шепочуть,
Я, Боже, з ними вже не можу, так і знай!
Я зрадником ще і себе вважати можу,
А чи страшна моя вина, як їхня?
Так, я мовчазний від них відходжу
У сутінки цього страшного квітня.
Я зрадникам тепер не скажу слова,
Ба ми тепер чужі і не єдині.
Чому ж вони не бачать злого,
Що є і їх поруч з усім провина?
Дещо різниться щодо ідеї схожості і єдності з попереднім голосом душі: http://www.stihi.ru/2014/03/21/3183