Комедия александра грибоедова горе от ума

Олександр Грибоєдов — Олексій Аулов.


Лихо з розуму

Комедія в чотирьох діях, у віршах

Переспів поеми з російської







ЛИХО З РОЗУМУ

КОМЕДІЯ В ЧОТИРЬОХ ДІЯХ, У ВІРШАХ


Д І Ю Ч І  О С О Б И


ПАВЛО ОПАНАСОВИЧ ФАМУСОВ, керуючий у казенному місці.
СОФІЯ ПАВЛІВНА, його донька.
ЛІЗОНЬКА, служниця.
ОЛЕКСІЙ СТЕПАНОВИЧ МОЛЧАЛІН, секретар Фамусова, який живе в його домі.
ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ ЧАЦЬКИЙ.
ПОЛКОВНИК СКАЛОЗУБ Сергій Сергійович.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА (молода дама) і
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ — подружжя Горичів.
КНЯЗЬ ТУГОУХОВСЬКИЙ І КНЯГИНЯ, жінка його, з шістьма доньками.
ГРАФИНЯ БАБУСЯ І ГРАФИНЯ ОНУКА Хрюміни.
АНТОН АНТОНОВИЧ ЗАГОРЕЦЬКИЙ.
СТАРИЦЯ ХЛЬОСТОВА, своячениця Фамусова.
Г. N. і Г. D.
РЕПЕТИЛОВ
ПЕТРО служка і декілька слуг, які беруть участь у розмовах.
Багато гостей і лакеїв при від’їзді.
ОФІЦІАНТИ Фамусова.

Дія в Києві, у домі Фамусова.





ДІЯ 1



ЯВА 1
Вітальня, на стіні великий годинник, праворуч двері до спальні Софії, звідкіль чути фортепіано з флейтою, які згодом замовкають.  Л і з а  спить посеред вітальні у кріслі. Ранок. Ледь благословляється на світ.

ЛІЗА
(раптом прокидається, встає, оглядається)
Світає вже... Як швидко спала я!
Учора втома ледве не звалила,
та ні — пильнуй, «чекаємо на друга, мила»...
Пильную, як на гілці ластів’я.
Впівока сон — і ніч вже не моя,
вже день!.. Сказати їм...
(стукає до Софії)
Панове,
Софіє Павлівно, закінчуйте розмову.
Біда! Невже вам ночі мало?
Добродії!
(тихо)
Чи їм позакладало.
(голосно)
Вам, пане Олексію, вже пора!
(тихо)
Ось-ось — і пан такої вам зігра...
Та ні, він швидше з радощів помре.
Ти ба які!.. І страх їх не бере.
(відходить від дверей, думає вголос)
Отакої двійко коїть,
бо сліпі й глухі обоє.
То ж не в серце б’є Амур,
а у око й вухо:
поночі тому й тому
і, як в льосі, глухо.
(підходить до дверей знову)
Виходьте ж бо! Чи ви там вже зрослись?
(ГОЛОС СОФІЇ)
Година котра?
ЛІЗА
Сім... Було колись.
СОФІЯ
(зі своєї кімнати)
Яка, яка?
ЛІЗА
Та восьмавжедев’ята!
СОФІЯ
Неправда це.
ЛІЗА
Хіба я винувата.
Годиннику скажіть... Вже в домі все зіп’ялось.
Виходьте ж, бо вас тато зачекались.
(геть від дверей)
Не слухають. То ж я вчиню такого!.. —
вам зі стіни закукуріка когут
і фортеп’яно, й флейта, й солов’ї,
тетері ви закохані мої.
(Ліза стає на стілець, переводить годинник так, що він б’є і грає)
ЯВА 2
Ліза і Фамусов.

ЛІЗА
Ой! пане!
ФАМУСОВ
Згоден... пан я... так­таки.
(Зупиняє музику годинника)
Пустунка і дівчисько.
Залюбки,
я влаштував би власноручно прочуханку
за веремію зранку.
Я і придумати не міг, що за біда!
То фортеп’яно з флейтою, то «боми»...
Щоб кликали когось?
та ні, всі вдома.
Софійці рано. Ну... ти вереда!
ЛІЗА
Ні-ні. Я... не навмисно, ненароком...
ФАМУСОВ
«Нароком», Лізо, ти б відчула боком.
Я думаю, це — намір. Ой, пустунко!
(горнеться до неї, заграє)
ЛІЗА
Без рук, будь ласка... З роллю кавалера
ви запізнились. Це не ваша ера.
Пильнуйте серце і роботу шлунку.
ФАМУСОВ
Ти преподобниця.
Та що ж сказать тобі:
вітри — в голівці, глупство — на губі.
У дівки мозку з куряче яйце,
а, бач, про еру вставила слівце.
ЛІЗА
Пустіть мене. Самі ви вітрогон.
Отямтеся, згадайте про сивини.
ФАМУСОВ
Що сивина... я — дядько ого­го!..
й не сплутаю із грілкою дівчину.
ЛІЗА
А як хто ввійде?
ФАМУСОВ
Нікому прийти.
Софія спить.
ЛІЗА
Ось-ось заспочивала.
ФАМУСОВ
А як же ж ніч?
ЛІЗА
Вона всю ніч читала.
ФАМУСОВ
І спала ти...
Які забаганки у домі завелись!
Французькою читають вголос.
Мода!
Скажи, хай очі не псує.
ЛІЗА
Скажу вже. Згода.
ФАМУСОВ
Я і тепер читаю, як колись.
В читанні сенсу не було й нема.
Болячки всі від зайвого ума.
Женуть книжки французькі сон Софії,
а я від наших (й уві сні!) хворію.
ЛІЗА
Та йдіть вже, бо розбудите, боюсь.
ФАМУСОВ
Годинником всю Київськую Русь
на ноги ти поставила...
А доньку
(не спала ж бо) не збудить й гарматонька.
ЛІЗА
(якомога голосніш)
Ні-ні!
ФАМУСОВ
(закриває їй рота)
Чого ж ти так кричиш?
Із глузду з’їхала? Тихіш!
ЛІЗА
Бодай не сталось би з того —
ФАМУСОВ
Із чого?
ЛІЗА
Хоч сивина, та ви ще немовля,
не маєте і гадки, як дівчата сплять.
Їх сон тонкий, як в Бога у самого.
Дверима скрипнеш, а чи прошепочеш...
ФАМУСОВ
Усе ти брешеш й слухати не хочу.
(ГОЛОС СОФІЇ)
Гей, Лізо!
ФАМУСОВ
(поквапливо)
Т-с!
(Скрадається з кімнати навшпиньках)
ЛІЗА
(одна)
Пішов... Триматись треба далі від панів.
Що небезпечніше для нас ніхто не знає:
чи їх любов, чи гнів.
Отож нехай нас те і те минає.


ЯВА 3
Ліза, Софія, Молчалін.

СОФІЯ
Що тут за галас?
ЛІЗА
Та нема питань.
Нічого. Бо для вас це дивина,
що ніч — не річ, не гума розтяжна.
СОФІЯ
І справді вже у розквіті світань!
(задмухує свічку)
О світлий смутку, о миттєвість ночі!
ЛІЗА
Я вірю вам, бо віриться охоче.
Але заходив батько. Я брехала,
таких йому казок понаплітала!
Все тіпалось у мене й на мені.
Повірив. А спочатку, наче, ні.
Добродіє, ідіть вже... Ваш уклін...
На гріх шукайте майстра й буде він.
Всі на ногах. І стіни вже хитають.
СОФІЯ
Щасливії часу не помічають.
ЛІЗА
Так подивіться на моє життя,
в якому Лізка — ляля для биття.
СОФІЯ
(Молчаліну)
Ідіть, ідіть... переживем нудьгу
і день до денця вип’ємо...
ЛІЗА
Угу.
Та йдіть вже!
День задмухав вашу свічку,
а пан візити матиме за звичку.
(На виході компанія зіштовхується з Фамусовим)


ЯВА 4
Софія, Ліза, Молчалін, Фамусов.

ФАМУСОВ
Яка оказія! Молчалін?
МОЛЧАЛІН
Я...
ФАМУСОВ
Прекрасно!
Отут — і ти. А головне, що вчасно!
І донечка!.. пардон, у рань таку...
Невже до мене йдеш? Merci beaucop!*
Та вдвох!
СОФІЯ
Він тільки-но зайшов.
МОЛЧАЛІН
З прогулянки.
ФАМУСОВ
Й мене тут не знайшов.
А може, це і є отой завулок**
прогулянкам із донькою притулок,
яка всю ніч читає небилиці?
Достойна справа для дівиці:
усотувать*** французькії манери.
Це від книжок і примхи, і химери.
Та ще Хрещатик: лавки****, моди, музи...
губителі сердець і гаманців...
«Аля-Парі!...» Отут (показує на загривок) мені французи!..
з книжок і ці!




* Вельми дякую.
** Вузький прохід.
*** Сприймати різні враження.
**** Крамнички.






СОФІЯ
Дозвольте, тату, обертом кімната
і голова...
Як вас багато!
Зненацька вбігли. Я злякалась.
Мені незручно. Все змішалось...
ФАМУСОВ
Мерсі іще.
Та вдруге — вже покірно.
Змішав! Злякав! Завадив! Не позірно!
Софіє Павлівно, дитино,
нема твоєму татові спочину.
Посада і по службі маячня:
благають, стогнуть, прилипають
і скаржаться і догоджають.
І неабиякі знання
(хоча і вчився навмання)
я мушу мати.
Це по ділу.
Нехай.
Та вдома обдурили!
СОФІЯ
(крізь сльози)
Татуню, хто?
ФАМУСОВ
Мої надії (донечки стосовно),
і плакати не треба, Софо.
Із немовляти батько й мати
тобі раділи догоджати.
Не стало матері, то щоби сиротою
себе ти не вважала, завжди я з тобою.
Та ще мадам Роз’є,
старенька — золото.
Дає
Господь таких не часто,
а тобі — і слушно, й вчасно.
Розумна, скромна, доброчесна,
була тобі за матір.
На жаль, потрапила у ятір
рибалки іншого, хто більше дав грошей.
Кота перегодуєш — не ловитиме мишей.
Нехай. У тебе є взірець.
Це я — і мати, і отець.
Вдівець багато років,
та скажу:
в жінки немало малося охочих,
я ж був монахом до бажань жіночих.
Господар сам собі, я волю бережу.
ЛІЗА
Добродію, насмілюсь...
ФАМУСОВ
Цить, мовчи!
Мені на старість, доньці на почин —
жахливий вік!
І головна з причин —
конфлікт дітей з батьками. Нє по лєтам
недоліткові царські еполети.
Беремо в дім бродяг собі на страм,
щоб вчили доньок млосним «ахам», «охам»,
співати, танцювати: «трам-тарам...»,
в жінки неначе їх готуєм скоморохам.
А ти, відвідувач, чого отут сидиш?
Без роду-племені.
Молчалін, що мовчиш?
Їси у цьому домі, п’єш і спиш.
В Безглуздово — крихти,
а тут — і книш.
Асесор, секретар, у Києві підметки рвеш.
Нічого ще не дав, а вже чуже береш!
СОФІЯ
Причину гніву вашого не осягну ніяк.
Він тут живе. Його усі вважають нашим другом.
В одну кімнату йшов, потрапив в другу.
І, замість усмішки, у друга — переляк
ФАМУСОВ
Потрапив?.. чи потрапити хотів...
до тебе?
Йшов, а чи летів?
Літають парубки не випадково,
лише тоді, коли закохані.
СОФІЯ
Чудово!
Ви з Лізою таке отут вчинили,
покійник би підвівся із могили!
Я ледь заїкою не стала з переляку.
От підвелась. Прийшла сюди.
ФАМУСОВ
Однак.
О!
Тут на мене можна все звалити.
Терпів Господь, і, мабуть, потерплю я.
СОФІЯ
Неясний сон... Дрібниця... Та хвилює...
Ні зосередитись мені, ні відпочити.
ФАМУСОВ
Що за історія?
СОФІЯ
Розповісти? Як ваша ласка...
ФАМУСОВ
Давай. Ця, може, краща казка.
(сідає)
СОФІЯ
Ось уявіть собі квітливі луки,
духмяні, сонячні... Траву
на них шукаю я і цим живу.
На серці — сумніви і муки.
Та раптом — чоловік.
Не пам’ятаю,
ніколи ми не бачились, та знаю
його усе життя. Розумний і палкий,
та з бідних він, тому і боязкий.
ФАМУСОВ
Нехай мене мине ця кара:
хто бідний, той тобі не пара!
СОФІЯ
Потім зникло все: луки, небеса...
Ми вдвох в кімнаті темній. Чудеса:
зробилась прірвою підлога.
З’явились ви (не бачила такого):
бліді, як смерть, розпатлані, страшні.
Неначе двері розчахнуло громом —
й до нас уся гоморра із содомом.
І мені здалось: ви друга тягнете у прірву.
Дорожчий він мені усіх скарбниць.
Але його не витягнути з виру.
Ударив хтось мене, я впала горілиць.
Прокинулась. Ваш голос із вітальні.
Його перебиває голос Лізи.
Я розумію: вже під ковдру не полізу.
Тру очі, одягаюсь й геть із спальні.
ФАМУСОВ
Негарний сон... (як без обману):
любов, страховиська, чорти
і екібани, —
все є.
Добродію, а ти?
МОЛЧАЛІН
Я голос ваш почув.
ФАМУСОВ
Забавно.
Всім дався голос мій. Та як же вправно
він чується і всіх скликає
до того, як світає!
І ти, вломив неначе ногу,
біжиш сюди... Скажи, для чого?
МОЛЧАЛІН
З паперами.
ФАМУСОВ
Оце запал! Але не втямлю знаку,
з якого переляку?
...Донечко, даю тобі я спокій.
Був сон страшний, хай будуть сни глибокі.
(підводиться)
Для тебе знайдеться трава,
і друзі трапляться в дорозі.
Можливе все на перевозі,
була б на місці голова.
(Молчаліну)
Ходім папери розгрібати,
щоби не скупчилось багато.
Узимку ладу не даси
тому, що влітку натрусив.
А я для себе — молодчага
лише тоді, коли завірена бо­ма-га.
(Виходить з Молчаліним, в дверях пропускає його вперед)


ЯВА 5
Софія, Ліза.

ЛІЗА
Ось вам і свято! ось вам і забава!
та щось не тягне душу на «ги-ги».
За добру справу не печеться слава,
недобру — випікають вороги.
СОФІЯ
Та що та слава... слава хай блукає.
От батько... гне, допоки не зламає.
ЛІЗА
Так-так. Я знаю татуся... не на хвості-сорока...
Запре він вас на невідомі строки.
Та добре як зі мною, а як ні ?
Як з двору — і Молчаліну, й мені?
СОФІЯ
Яке ти, щастя, норовливе!..
мінливе, як приливи і відливи.
Раніш і не таке безболісно миналось.
Була на небі, та на землю обірвалась.
Нас доля наче берегла
і доброю була.
Чекає ж горе із­за рогу,
а не виходить на дорогу.
ЛІЗА
Не слухали мене.
Щасливі — всі хоробрі.
Навіщо той пророк —
ваш кожний крок
я бачила від ліжка і за обрій.
Як всі кияни, й батько ваш такий,
ладнає вам в чоловіки
кого завгодно, бо води не п’є з лиця —
не уявляє зятя він без гаманця.
Йому становище, поважність, чин високий
замулюють обидва зразу ока.
От Скалозуб, наприклад, лантух золотий.
СОФІЯ
Та він старий!
ЛІЗА
Сказати так — сказати, панно, дуже мало —
полковник він, що майже виліз в генерали.
СОФІЯ
Як подивлюся — уявляю я індика:
додолу крила, погляд дикий,
індички — навкіл, і ось­ось він загелгоче:
«Кругом! Бігом! Напра-наліво! Я так хочу!»
А головне: його думки і не вітають:
їх не знайомили, вони його не знають.
ЛІЗА
Він перезрів, як дощовик:
не наступай, бо буде пшик.
...От Олександр Андрійович Чацький...
Не генерал нехай він і не радник статський,
але дотепний і розумний, як ніхто,
та в голові, а не в кишені золото.
Пробачте, пані, що минуле ворушу,
я вголос думаю...
СОФІЯ
А я тобі скажу.
Його ти згадуєш, неначе Бога всує.
Перерозумить він усіх, пережартує.
Олександра не обожнюй,
сміх ділити можна з кожним.
ЛІЗА
Я пам’ятаю, як він з вами розлучався.
Сміявся добре... аж сльозами обливався!
Чого ви плачете? живіте, як усі,
а смійтесь так, як тільки ви спроможні.
А він мені: «Усі сміються на Русі,
бо незаможні.
Не знаю, що знайду, та знаю, що гублю...
але... люблю...»
От і назнав собі...
СОФІЯ
Ти зайве не бери.
Спочатку думай, а вже потім говори.
Я, може, й легковажно учинила.
Я каюсь, та хто може право мати,
окрім себе, мені за себе докоряти?
Йому я не давала обіцянок.
Не знаєш з вечора, яким буде світанок.
А тут три роки майже...
Що скажеш?
ЛІЗА
З дитинства ж ви...
СОФІЯ
Так... не з Москви
ходили в гості — росли удвох.
Та бачить Бог,
він сам поїхав: «Скука!»
Йому ж — різноманітність і наука,
і сперечання, суть життя, його причина,
по-перше — друзі, а по-друге (може) — я,
по-третє (десь за океанами) — сім’я.
І що єднає всіх отут — це павутина.
Розумний, але високо літає,
шукає він, як в казці, те, чого немає.
А я вважаю, що як є кого кохати,
навіщо розуму галасвіта шукати.
ЛІЗА
Де зараз він? Лікується, казали, десь на водах...
СОФІЯ
Немає ліків від нудоти і негоди,
Він щасливий лише
там, де посмішніше.
Кого люблю я — не такий —
не пустотливий, не смішний,
сидить, наче його й немає:
отак про себе забуває.
Молчалін!..
ЛІЗА
(подумки)
Мочало...
СОФІЯ
В своїй руці мою тримає руку,
до серця тисне, із глибин душі зітхає,
страждає,
та терпить муку.
Я подумки до нього: милий! милий!..
ЛІЗА
(подумки)
Був просто пнем, та побілили...
СОФІЯ
Очей не зводить... не балака...
мене він розуміє!..
ЛІЗА
(подумки)
Як собака.
СОФІЯ
Смієшся! З мене?..
(Ліза заперечує, хитаючи головою)
Щоб реготати
отак, як ти, таку причину треба мати!..
ЛІЗА
Згадалась тітка ваша... От була вже киця!..
ховала вік свій під білила і помади,
під сукні модні, під жабо і під спідниці,
коли француз від неї втік до молодиці,
з досади
забула кучері свої пофарбувати,
чекала принца та чекала свята
і не помітила, що вже пройшла обідня,
не принц і той утік —
посивіла за три дні.
(продовжує сміятись)
СОФІЯ
(засмучено)
Так і про мене люди будуть говорити.
ЛІЗА
Пробачте, вас хотіла я розвеселити.
Що відбулося, не повернеш хвацько.
Це, пані, вище сил і ваших, і моїх.


ЯВА 6
Софія, Ліза, Слуга, за ним Чацький.

СЛУГА
До вас Олександр Андрійович Чацький.
(виходить)


ЯВА 7
Софія, Ліза, Чацький.

ЧАЦЬКИЙ
Був на ногах своїх, тепер я — біля ваших ніг.
(палко цілує руку)
Мене ви не чекали?.. то ж кажіть...
здивовані і все?.. Мені здається,
чекаєте:
минеться
на несподіваному долі віражі.
Отож, поперед батька не кажи —
чи серед ночі заставляв свого лакея
до вас прийти і запросити на пиріг.
А де ж любов? Ви, Софо, — чудо із чудес!
А може в мене не мої —
позичив очі,
не у сірка — у дипломата в час робочий,
й в очах не серця, а державний інтерес.
Чекав — зрадієте ви, як колись,
сюрпризу...
СОФІЯ
Я дуже рада, Чацький, вашому приїзду.
ЧАЦЬКИЙ
Ви дуже раді? В добрий час.
Хай буде добрим час для мене і для нас.
ЛІЗА
Якби, добродію, були ви за дверима
хвилин зо п’ять тому і чули нашу мову,
про себе знали б ви, який ви є без гриму
солодких лестощів, та все одно чудову.
(до Софії)
Скажіть.
СОФІЯ
Завжди, не тільки зараз.
Це ви даремно так сказали.
Не за адресою ваш докір. Тільки-но
до нас потрапить хтось, хоч це бува не часто,
про вас випитую я: бачили? давно?
І погляди на вас, як доміно:
праворуч — чорні, ліворуч — білі і пухнасті...
ЧАЦЬКИЙ
Припустимо, що так.
Блажен хто вірує, коли це не дурак.
Яке це диво — знову бачу вас.
І та й не та. Як ви почарівніли!
Де те дівча, що безтурботно й мило,
пустуючи, сміялось повсякчас?
СОФІЯ
Дитинність це.
ЧАЦЬКИЙ
Ні, це — ностальгія
за часом тим, коли була надія,
і яв, і світ єдині назавжди, Софіє...
Мені здається, ви закохані, у кого?
Я сподіваюсь, ні, я знаю: не в нікчему.
Мені б хотілося побачити його,
щоб вас вітати як майбутню наречену.
Чи як майбутній жінці співчуття явить.
Та в разі першому і другому поїду.
Життя — це мить, але чудова мить,
і горе тим, кому цього не видно.
Збентежилась. Та вам це до лиця.
У Києві чи знайдеться ще друга...
СОФІЯ
Що не збентежилась би, слухаючи друга,
який не блимне від слівця і до слівця.
ЧАЦЬКИЙ
Помилуйте, було б це некрасиво,
коли би я не здивувався диву,
коли в очах воно, в моїх очах
(і краще, ніж колись) закарбувалось.
Ця мить із вами, є достатній час,
щоб чудо серця і душі дісталось.
Не диво, що ченцям не мед прогрес,
розводять руки, як Нева — мости.
Не диво — Київ — острів скукоти,
ось диво: вас побачив і воскрес!
Усе цвіте, окрім води Дніпра:
вірші в альбомах, бали, маскаради...
У спілкуваннях «Раді, дуже раді!»
нема ні зла, ані добра.
СОФІЯ
Із Києва на Київ, як «на ви»?
ЧАЦЬКИЙ
Яка різниця, він не гірший від Москви.
СОФІЯ
Ви смієтесь з усіх і з себе. Нащо?
ЧАЦЬКИЙ
Бо я — не кращий.
Водночас всі бажають, вирушаючи в дорогу,
схопити чорта за хвоста,
за бороду — Бога.
Окрім добра,
все може бути від ума.
СОФІЯ
А де ж добро?
ЧАЦЬКИЙ
Де нас нема.
То як ваш батечко! все Аглицького клобу
давенний, вірний член до гробу?
Ваш дядечко чи відстрибав свій вік?
А той, ні турок­грек, ні чоловік,
смуглявенький, на ніжках журавлиних,
не знаю, як ім’я,
(та думаю, не помилюся я)
альфонс на іменинах?
А троє із осіб бульварних
(за п’ятдесят, а думають, що гарні)
мільйон рідні,
а тридцять три сестриці,
розкидані в заміжжя за столиці?
А наше сонечко, завжди невлад,
на лобі вивіска:
«Театр і Маскарад»
Дім — декорації, стілець — неначе трон,
артисти — мумії, сам — фараон.
Я пам’ятаю: бал... а ми зайшли
в одну з кімнат і там знайшли
холопа-солов’я,
який свистів, як солов’ї в гаях...
В годину і в негоду
у кожного — своя погода.
А той, сухотний... вам рідня, а ворог книжці...
що читачам би дав усім по пиці;
як за кордон... без віз...
до кабінету вченого проліз,
начебто нівроку,
з підвітреного боку,
вважати буде, що нема йому ціни,
коли розумних всіх поставить до стіни?
...І жити з ними?!
Пройшовши крими й рими,
я зрозумів, що кращої путі немає
ніж путь, яка додому повертає.
Вітчизни дим солодкий і приємний,
хоч і любов моя до неї не взаємна.
СОФІЯ
До вас би тіточку,
щоб кожну кісточку...
ЧАЦЬКИЙ
О! тіточка —
у горлі кісточка
п’ятьом чоловікам,
усе Мінерва?
ще пам’ятає Катерину першу?
виховує ще мосьок і дівиць?
Чи діло їй іще до двох цариць?
До речі, виховання все таке ж,
як за царя Панька,
не має меж
ні профанації приказів,
ні словоблудству?
Як проказа
у лепрозорії, в освітній справі крик,
що нам без гермофранцизації гаплик!
А Гільйоме, француз, підбитий вітерцем,
ще не женився на Пульхерії Андрівні?
СОФІЯ
Як можна, щоб танцмейстер... на князівні...
ЧАЦЬКИЙ
Так модно ж зараз це.
Він ще і титул, і маєток зажадає
за те, що кров французьку з нашою змішає.
Ви ж чули, як дворянство (не в народі)
французьку нижегородською розводить?
ЛІЗА
Неначе полозки прилипли з морозу
до їхніх язиків. Це не мова, а сльози.
ЧАЦЬКИЙ
До речі, хоч і не про неї річ,
як поживає Олексій Степанович
Молчалін?
Мовчить в печалі?
Чи може, вже зламав печать
мовчання й перестав мовчать?
Чинів добуде він, хоч і не занебесних,
бо вищі люблять безсловесних.
СОФІЯ
(подумки)
Це ж не людина! це ж змія!!
(голосно і примусово)
Вас запитати хочу я.
А чи траплялось вам щось добре пригадати
про когось чи про щось, хоч ненароком?
ЧАЦЬКИЙ
Себе і друзів я вітав із новим роком
і в інші дати.
Стосовно вас —
без допомоги компліментів і прикрас...
Я вас люблю...
По сніговій пустелі
і день і ніч, міняючи коней,
я мчав до вас, а вам — до потолка!
(Бо не звучить «до стелі»).
Мені здається, Прометей
вогонь дав людям, бо не знав людей.
Ви накажіть — я на вогонь піду,
хоч розум мій із серцем не в ладу,
як ви вважаєте.
СОФІЯ
Вважаю, що горіти
не може те, чого не підпалити.




ЯВА 8
Софія, Ліза, Чацький, Фамусов.

ФАМУСОВ
А ось і другий.
СОФІЯ
Батечку, сон в руку.
(виходить)


ЯВА 9
Фамусов, Чацький
(дивляться на двері, в які Софія вийшла).

ФАМУСОВ
(їй услід тихо)
Проклятий сон... Ну, викинув ти штуку...
За три роки — ні рядочка
від блудного синочка!
Давай обіймемося, друже!
(обіймаються)
Та не тисни дуже.
Сідай, розповідай,
бо, мабуть, є про що...
ЧАЦЬКИЙ
(неуважно)
Через край...
Софія Київська — Софія!..
ФАМУСОВ
Моя надія...
Я сам був парубком колись.
Вона пішла...
сюди дивись.
Уваги не звертай, що дівчина лопоче,
їй і самій не видко, чого хоче.
Щось крякнуло саме собі кача,
а в селезня — надія у очах.
ЧАЦЬКИЙ
Здається, є вона, здається, що немає...
Надія — птаха, що на руку не сідає.
ФАМУСОВ
«Сон в руку»... що це за калач?
ЧАЦЬКИЙ
Пробачте, снів я не тлумач.
ФАМУСОВ
Не вір їй. Все пусте.
Бо жінка — це творіння Боже,
яке що меле, що мете
не знає, а казати може.
ЧАЦЬКИЙ
Очам лише я вірю власним.
Та навіть у страшному сні
таке не снилося мені:
горіло, тліло і погасло.
ФАМУСОВ
Він про своє. Скажи докладно
де був, що бачив, звідкіля,
як сніг на...
ЧАЦЬКИЙ
Голого?
Здаля.
І піднімався там, де падав.
Хотів побачити усе,
чого у нас не вистачає.
Не все, що око помічає,
додому голова несе.
Хотів побачить білий світ.
Немає кольору такого:
бо білий світ — це колір Бога,
що нас запрошує в політ...
(поспіхом встає)
Пробачте ви мені, будь ласка.
Забувсь — не означа забув.
На троє санок три коляски
змінив, а вдома ще не був.
Через годину — тут як штик,
його обожнював Суворов.
Новин насиплю цілу гору
поки до зустрічі не звик.
...Принцеса й годі!
(виходить)
ФАМУСОВ
Хто ж із двох?
Софія... «Батечку, сон в руку!»
А от в чию? чи «аз» чи «буки»?
чи, може, «веди», тобто з трьох?
Один — бідняк, другий — як ґедзь
кусючий, франт нічим не скутий.
Що за оказія, Творець,
дочці дорослій батьком бути!

ДІЯ 2



ЯВА 1
Фамусов, слуга.

ФАМУСОВ
З обновою ти знову, Петре,
з роздертим ліктем.
Календар
дай...
Виразно... ти — не пономар...
читай з написаного й петрай
(це тобі не каяття) —
думка... віддих... почуття...
Та почекай... Навпроти п’я...
тниці...
отут... черкни, Петрушо:
Параска Федорівна. Я
там на форель з’явитись мушу.
Людина... Божеє створіння!
Збагнеш — і кругом голова:
то бережешся, то, бува,
од м’яса терпне піднебіння!
У цей же день відміть... ні-ні...
в четвер ...іти на поховання...
Усім — туди... та не мені...
минеться?.. я ж бо — на коні!.. Ні.
Ми — листи до запитання.
Та слово треба по собі
нащадкам тепле залишати:
«хороша смерть...», хоч, далебі,
вже більше й нічого казати.
А от Кузьма Петрович... мир
йому, й земля хай буде пухом.
Сам губернатор ніс до вуха
біленьку ручку й графа слухав,
то що вже ми...
Як став на чашу терезів,
чекай: по другій з неба жахне—
і там! Шостаки і тузи, —
усі почують, хто чим пахне.
Пиши: четвер — субота... втім,
це і в неділю може статись...
За розрахунком, за моїм,
вдова повинна опростатись.
Хрестити буду дитинча.
Хоч батька вже не замінити,
та треба жити і хрестити,
і хоронити, і вінчать.
(тихо, собі)
Чин — по чину, честь — по честі...
Маєш те, що маєш...
Не народиш — не похрестиш,
не вмре — не сховаєш.


ЯВА 2
Фамусов, слуга, Чацький.

ФАМУСОВ
О! Олександре! Я прошу,
сідайте­но.
ЧАЦЬКИЙ
Ви зайняті?
ФАМУСОВ
Пишу,
щоб не забути щось за метушнею.
(слузі)
Іди-іди...
Та Бог із нею...
ЧАЦЬКИЙ
Ви щось сумні... Що сталося?
Причина...
не я бува?..
ФАМУСОВ
Та ні, ви — молодчина.
ЧАЦЬКИЙ
Не приведи Господи,
Софія Павлівна захворіла?
ФАМУСОВ
Біди
нема ніякої.
Планида вже така.
В мої літа не ріжуть «Гопака».
ЧАЦЬКИЙ
Та ні, я так...
(подумки)
О, як би я на цеє подивився!
(уголос)
Про вашу доньку я спитав.
ФАМУСОВ
Дивак.
Вона — жива!.. із печі ти звалився?
У сотий раз — про неї!
Дивина.
Чи ні про що... Софія та Софія...
Скажи, тобі сподобалась вона?
Чи вже на руку й серце є надія?
ЧАЦЬКИЙ
А вам навіщо?
ФАМУСОВ
Отакої втяв!
Я сьома вже на киселі водиця.
Мені не віриш, то спитай дівицю,
хто їй колись життя подарував.
ЧАЦЬКИЙ
А як посватаюсь, то відповідь яка?
ФАМУСОВ
Проста, як для дітей абетка:
поважним стань, не грайся в козака,
дай лад маєтку
і по-слу­жи...
Тоді вже буде видко.
ЧАЦЬКИЙ
Служив би, та прислужуватись гидко.
ФАМУСОВ
Такі ви всі, панове, гонорові.
Порозпитали б дещо у батьків,
хто де, коли і як кому служив
і на якій висловлювався мові.
Та вчились би старішим догоджати
і, дивлячись на них, собі росли.
І не збулось би з вас усіх, коли
зігнулись, щоби честь свою підняти.
Максим Петрович, дядечко, небіжчик,
на златі їв,
і сотня слуг при нім,
як на мундирі — орденів.
За стіл сідали, хто наскільки ближче
до нього, знали.
Добре знав і він:
кому зневага, а кому уклін.
Не так раніше їли і пили,
не так дружили і не так служили.
І жити і померти так могли,
що й досі заздрять навіть їх могилам.
ЧАЦЬКИЙ
І справді, світ почав дуріти,
зітхнувши, можете казати.
Як з того віку правду взяти,
то в цьому ніде буде діти.
Легенда свіжа — віриться не дуже.
В пошані і вертлявий і гнучкий,
живе не тужить,
бо він добре вужить.
Завжди шлях битий, коли шлях прямий.
Крутий був вік минулий:
ламали й гнули
Все під личиною старанності й покори.
Народить миша мишку, каже: «Гору!»
Брехали і дописували.
З виду
чудово все, допоки ближче не під’їду.
Були і будуть на підлоту мастаки.
Були і будуть прислужитися охочі
Кололи і колоти будуть очі
і правда, й правді.
Це — правда на віки.
Ще сміх не менше істини страшить.
Він бачить тих, кого не розсмішить.
Не завжди сміх із правдою у парі,
та у титанів цих одна мета
(хай не змінити зими на літа):
Людину виліпити...
ФАМУСОВ
Він карбонарій!
Б’ють байдики такі от і гасають
по світу білому і мутять воду.
Народ хай бог від отаких спасає.
ЧАЦЬКИЙ
Народ терплячий, в ньому віра не згасає.
Проте,
яке вам діло до свого народу...
Працює — очі в землю, відпочиває — горілиць...
ФАМУСОВ
Подалі треба вас тримати від столиць.
ЧАЦЬКИЙ
Я все сказав. До слів нема бажання...
ФАМУСОВ
Хоч душу відпусти на покаяння! —


ЯВА 3
СЛУГА
(входить)
Полковник Скалозуб.
ФАМУСОВ
(нічого не чує і не бачить)
Тебе вже упечуть...
ЧАЦЬКИЙ
Та я годину вже мовчу.
До вас прийшов хтось.
ФАМУСОВ
Я не слухаю, під суд!
ЧАЦЬКИЙ
Та оберніться, кличуть вас.
ФАМУСОВ
А? бунт?!
СЛУГА
Полковник Скалозуб. Накажете прийняти?
ФАМУСОВ
От віслюки! Сто раз вам повторяти.
Прийняти, кликати, просити... Вдома... вдома...
І радий бачити... Звела б тебе судома!..
Біжи...
(Слуга виходить).
Ти, батечку, при ньому помовчи.
Відомий і поважний чолов’яга.
Не по літах полковник, та на генеральський чин
ось­ось дотягне.
Поводься чемно і тихенько.
Гостює він у нас частенько.
Плітки по Київу плетуть, що на Софію
накинув оком він. Воно б і не біда,
та донька ще занадто молода.
А втім, Господь не розповість нам про надії.
Одначе, де він? Щось немає друга...
Мабуть, пішов на половину другу.
(поспіхом виходить)
ЯВА 4
ЧАЦЬКИЙ
Так метушитись! Що за прудкість! Дивина!
А що Софія? Може, є причина справді?
Такою стримано-холодною вона
була до мене, наче до чужого дяді.
А Скалозуб хто? Батько ним так марить...
А може, і не тільки сам татусь...
Чи думалось мені, що повернусь
і не любов душа отримає, а кару!
Ото ж і кажуть, як поїхав молодець,
кудись галасвіта — коханнячку кінець.


ЯВА 5
Чацький, Фамусов, Скалозуб.

ФАМУСОВ
Сергію Сергійовичу, до нас... отут тепліше...
сідайте, прошу... зігрівайтеся... душник
одвернемо...
СКАЛОЗУБ
(густим басом)
Навіщо... я не звик,
щоб мною переймались так.
ФАМУСОВ
Облиште.
Не обламається мені.
Назустріч другу крок ступить не грішно.
Не народитись тут гостинності колишній.
Кашкет знімайте, шаблю.
До чинів —
завжди по чину я, завжди по чину...
СКАЛОЗУБ
Із задоволенням, панове, відпочину.
(Сідають утрьох, Чацький трохи осторонь)
ФАМУСОВ
Анастасія Миколаївна хто вам?
СКАЛОЗУБ
Ніхто... не знаю... це чиясь дружина?
В моїм полку немає дам,
ми з нею не служили.
ФАМУСОВ
Сергію Сергійовичу,
можливо це хіба!
Тягну усіх до себе,
я альтруїстичний.
Чи симпатичний родич, чи не симпатичний —
зволь на мої хліба.
Хоч не ділити з ними спадок,
на все є свій порядок.
Всі при мені: брати, онуки, дітки.
Чужий на службі в мене дуже рідко.
Один Молчалін Олексій мені не свій,
і то тому, що діловий.
Кажу собі: «Рідня ж... і нагороди...»
Радіти легше рідному завжди.
Одначе, брат ваш — друг мені, і він казав,
що нагород, вам завдяки, у нього прірва..
СКАЛОЗУБ
Так, нагорода — як десятка до туза,
і не важливо — жир, чи чирва.
В тринадцятому в дурні як пошили
ми жабоїдів...
Генерал нагороджав,
по ордену мені і брату дав,
йому із бантом, а мені на шию.
Та от ідей набрався брат мій у Європі,
залишив службу, хоч світили вже чини.
В селі книжки читає....
ФАМУСОВ
(подумки)
Мабуть, буть потопу...
СКАЛОЗУБ
«Мене чекає, — от забув! а... — Пенелопа», —
отак сказав, неначе двері зачинив.
ФАМУСОВ
От молодець!... — книжки читати!.. потім хап!..
А ви вчинили славно,
давно в полковниках, а служите недавно.
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Сатрап.
СКАЛОЗУБ
Щасливий я в товаришах моїх,
та і вакансії відкриті:
старіших виключать, а інші перебиті...
От і поганяй, коли запріг.
Я з вісімсот дев’ятого служу
і так скажу:
щоби чини добути, є іще канали
і будуть.
Мені би вийти в генерали...
ФАМУСОВ
І славно, славно... дай вам Бог здоров’я...
і генеральський чин... і щастя повну чашу...
Мені здається, вже пора про генеральшу...
Дівчата київськії — молоко із кров’ю...
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Кров з молоком... колода ти стара!
СКАЛОЗУБ
Та я не проти одружитися, їй­Богу,
боюся тільки не туди вломити ногу,
хоч і пора.
ФАМУСОВ
Смак, батечку мій, це відмінна якість.
Закони є на все. Причому тут нога.
То як на мене, хай і вродою ніякий...
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Ні богу свічка ані чорту кочерга.
ФАМУСОВ
По батькові і сину шана.
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Хоч і погана...
ФАМУСОВ
Як знайдеться з дві тищі родових —
той і жених.
А інший, хоч прудкий і повний чванства,
розумником себе вважа,
в родину не допустять: є межа
поміж розумним і дворянством.
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
О, пане, браво!.. вас би в Петербург...
та до царя... знайшовся би «хірург»,
злетіла б ваша голова,
коли би царська зрозуміла ці слова.
ФАМУСОВ
Та це не все іще. На хліб і сіль
До вас всі сходяться і звідусіль.
Нехай студент, а чи філософ неможливий,
усім ви раді, іноземцям — особливо.
Ідуть усі...
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Ні діла, ні роботи.
ФАМУСОВ
Вам наплювати на всілякі там чесноти:
чи багато їх, чи трошки, —
у вас на кожного є ніж, виделка, ложка.
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Це ви добре... про ножа!
Та пан полковник не допетрає, на жаль
ФАМУСОВ
Ви придивіться-но уважніш до юнацтва:
онуків і синів.
Такого розуму і хитрощів багатство
не побачиш і в страшному сні.
Нема ніяких слів —
вже вчать учителів!
А діди... бодай би ще жили...
і щось могли...
усе засудять, що не слово — вирок,
дворянство!..
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Ні... каменюки з нирок.
ФАМУСОВ
І про царя!.. неначе з ним були
й кумилися по тричі за день.
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Весь розум ззаду.
ФАМУСОВ
Якби хто їх підслухав, то біда.
Не те, що щось нове започали би.
І кожний — Цезар, не людина — глиба!
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Із льоду, а навкіл — вода...
ФАМУСОВ
І кожний світ весь на собі трима.
Всі — канцлери.
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Що вижили з ума.
ФАМУСОВ
Всі — у демісії. І не тріщать чуби.
Все — в «от колись», «раніше» та «якби»...
А дами? — сунься хто, заволодій.
Всі — судді. Їм — немає суду.
Вони із того люду,
що залишає грішних без надій.
Знаю. Сам був жонатий.
Куди завгодно підуть:
до Сенату,
до Петербургу...—
Ірина Власівна, Пульхерія Андріївна...
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Язиком... із Києва.
ФАМУСОВ
А доньки... — хнюплять погляд кавалери.
Тому і не дивився їх величність
на обличчя —
а на вбрання, на виховання, на манери...
коли отут був.
А високі нотки
їх голосів... манірність і прононс...
До офіцерів...
ЧАЦЬКИЙ
(тихо)
Кожний другий з них альфонс.
ФАМУСОВ
І до французів схильні всі.
ЧАЦЬКИЙ
(тихо)
Бо патріотки!..
ФАМУСОВ
У нашім Києві є чарівні киянки!
ЧАЦЬКИЙ
(тихо)
Та за парфумами забули, що смуглянки.
СКАЛОЗУБ
Був у Москві.
Нехай подякує пожежі.
Широкі вулиці, хоч армію у фрунт...
І нам би те...
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
О, дурість, ти безмежна!
й чорти тебе докупи не зберуть.
ФАМУСОВ
Воно і Києва новеньке дістає:
в архітектурі, в моді... все — «аля Парі»...
ЧАЦЬКИЙ
Нові будинки, та пересуди старі.
Вони, як комарі,
не передохнуть, доки... болото є.
ФАМУСОВ
Гей, зав’яжи на пам’ять вузол,
помовч будь ласка — не Кутузов.
(Скалозубу)
Дозвольте, батечку. Ось — Чацького Андрія Ілліча,
мойого друга, син гонористий.
Не служить, тобто, з парубоцького плеча
вважа, що службі він не принесе користі...
А захотів би, був би діловим,
бо з головою. Я це добре знаю.
Він добре пише і перекладає...
СКАЛОЗУБ
Картуз йому б до голови...
ФАМУСОВ
Так. Знала б молодість, та старість би могла...
ЧАЦЬКИЙ
Хвалить чи співчувать мені не треба.
ФАМУСОВ
Всі судять так.
ЧАЦЬКИЙ
А судді хто?
Під небом
ненависть і злоба докупи їх звела.
На вільнеє життя, як хрін на терку,
вони косяться ще з царя Панька,
беруть знання свої із­під того пенька,
на котрім, сидячи, Панько повчав Оверка.
Завжди готові докоряти і повчать,
і бубоніти, як священики з амвону.
Їх закони
для тих, що підкоряються й мовчать.
Ви хочете, щоби оці старці
були нам за взірці?
Якщо з них декотрі і мають грижу,
то не від праці, а від переїжу,
ще від пихатості, від заздрості і жлобства.
Хизуються один поперед одним,
хулу шепочуть і співають оди,
возводячи палаци й неподобства.
Нікчемного життя найгірші риси
ховають, як ховають кігті рисі
у подушки довіри й співчуття,
де й натяку нема на каяття.
Не ті оце, до кого ви возили
іще дитиною мене з метою ікс?
А він дививсь на мене, як на мопса сфінкс,
гукнути «пшол!» хотів, та схаменувсь: «как міло!».
Не той це Нестор серед злодіїв і крезів,
який трьох слуг, що не жаліли живота,
йому життя рятуючи у бійці нетверезій,
віддав за одного хорта?
А чи не той оце, що із дітей холопів,
собі на втіху і на диво всій Європі,
створив балет, а потім вліз в борги —
з аукціону всі балетнії боги,
амури і венери білолиці,
пішли в чужі і смертні руки поодинці?!
І це оті, які діждалися сивин,
яких належно поважати на безлюдді,
цінителі, безкомпромісні судді?!
Та бійтесь Бога, а не тільки Петербурга і Москви.
Тепер нехай один із нас, із молодих,
іде на пошуки великого, нового,
цікавого, яскравого, живого,—
він буде карбонарієм для них.
Найголовнішим є для всіх чини й звання,
аби регалії блищали на мундирі,
а там хай буде що завгодно під вбранням
і в якій завгодно мірі.
А про жінок, до речі, про дівчат:
усе військове манить їх, як блиск сороку.
Воно й мені було дивитися нівроку
коли з війни гусарів Київ зустрічав.
Мені здавався натовп хвилями Дніпра.
На небі хмари — як розірвані подушки.
Жінки кричали вперше в їх життя «ура!»
і кидали в повітря капелюшки.
ФАМУСОВ
(подумки)
Затягне він мене в біду.
(голосно)
Сергію Сергійовичу, я піду,
на вас чекатиму в своєму кабінеті.
(виходить)


ЯВА 6
Скалозуб, Чацький.

СКАЛОЗУБ
Мені сподобалося, як дотепно ви
торкнулися і Києва, й Москви.
Стосовно ж армії, мундирів, еполетів,—
скажу: ми задніх не пасем.
Все припасоване, підкреслене усе,
що може свідчити про чин і благородство.
Від нас у захваті жіноцтво.
Найкращі кавалери —
офіцери:
так чудово
в халявах, в таліях у них!..
ЧАЦЬКИЙ
І для своїх, і для чужих
гаркаво галять рідну мову.




ЯВА 7
Скалозуб, Чацький, Софія, Ліза.

СОФІЯ
(біжить до вікна)
Ой! боже мій! упав, розбився! —
(непритомніє)
ЧАЦЬКИЙ
Хто? Хто це? Хто?
СКАЛОЗУБ
Із ким біда?
ЛІЗА
(бідкаючись біля Софії)
За гриву, наче, учепився...
та дибки кінь... і пан звалився.
СКАЛОЗУБ
Та хто?
ЛІЗА
Молчалін.
СКАЛОЗУБ
Не їзда...
і не їздець ваш пан Молчалін.
Піду... як гепнувсь, подивлюсь...
У нас такому не навчають...
(виходить)


ЯВА 8
Ті ж без Скалозуба.

ЛІЗА
Звалився, наче сніп гречаний
з підводи в пил. Так мій дідусь
колись...
ЧАЦЬКИЙ
Зажди... Що з нею, Лізо?
ЛІЗА
Отам графин... води несіть.

Показує на сусідню кімнату. Чацький біжить і приносить. Далі — усі напівголосно, — до того, як Софія прийде до тями.

Ви не хвилюйтеся, минеться криза.
Давайте склянку.
ЧАЦЬКИЙ
Ти побризкай.
ЛІЗА
А ви опахалом трясіть.
Вже рожевіє... годі... досить...
все буде добре...
ЧАЦЬКИЙ
У вікно
поглянь: підняв і гордо носить
Молчалін голову давно!
Дрібниця панночку тривожить.
Побризкай ще.
ЛІЗА
(подумки)
Оце любов!
(до Чацького)
Вразлива панночка. Не може
дивитись, як створіння божі
кудись літають стрімголов.
ЧАЦЬКИЙ
Та ні вже, Лізо, це не просто
створіння боже сторчака
упало не на просто простір,
а просто в лоно рівчака...
ЛІЗА
Вона приходить вже до тями...
СОФІЯ
(з глибоким віддихом)
Хто тут зі мною? Уві сні
неначе я.
(голосно)
Скажіть мені,
де він? що з ним?
ЧАЦЬКИЙ
Із ним те ж саме,
що і було за п’ять хвилин:
упав з коня, зробивши млин,
і встав, і сонечку радіє,
що верхи їздити не вміє.
Мовчати вміє і мовчить,
бодай би град побив невдаху
градинами із сіру птаху,
що із­під стріхи цвірінчить.
Скажу, бо ніде діти правду:
ви ледве не злягли в могилу.
СОФІЯ
Послухайте мою пораду:
не витрачайте жовч і силу.
ЧАЦЬКИЙ
Роздвоюватись я не вмію.
То що ж робить мені, Софіє?
СОФІЯ
Йому повинні ви допомогти...
ЧАЦЬКИЙ
А вас залишити без допомоги?
СОФІЯ
Навіщо ви мені?.. Від самоти
у мене є куди піти і є до кого.
Пішли вже швидше, Лізо.
ЛІЗА
(відводить Софію вбік)
Гляньте у вікно.
Живий-здоровий він, як за день до весілля,
зів’ялий трішки, як під сонечком бадилля,
та пройде кволість до молитви перед сном.
(Софія висовується з вікна)
ЧАЦЬКИЙ
Збентеженість! квапливість! непритомність!
і гнів! і співчуття! і переляк!
За рідними не вболівають так.
Мені б натомість...
СОФІЯ
Рука Молчаліна висить, мотузка наче...
ЧАЦЬКИЙ
Хотів би з ним...
ЛІЗА
У гурті веселіш?
СОФІЯ
Лишайтесь тут... з бажанням... так зручніш...
Захочеш — скажеш, не захочеш — не побачать.
ЧАЦЬКИЙ
(убік)
Кохання — маг, кохання — кат, світ весь у ньому.
По­іншому і не було, і не бува.
Як слово ката може різать по живому,
так слово мага: скаже — мертве ожива.
Ні кат не зна, за що виносить смертний вирок,
ні маг не зна, за що дарує вам життя.
Буває, погляд повертає нас до миру,
Буває, миру не буває вороття.
Мене кохало дитинча­дівча,
і я — хлоп’я те дитинча­дівча любив.
На двох одне було у серці і в очах,
та очі й серце час дівчині замінив.
В коханні одночасно всі невинні й винні.
Все бачить Бог, та тільки погляд одверта.
Йому самому так бракує половини,
та лиш собі зізнатись може, що це так.




ЯВА 9
Софія, Ліза, Чацький, Скалозуб,
Молчалін (з рукою на перев’язі)

СКАЛОЗУБ
Воскрес і неушкоджений. «Ура»,
щоправда, передчасне трохи.
Та це як доброму коню собачі блохи,
коли від Сени повертався до Дніпра.
МОЛЧАЛІН
Я вас злякав. Пробачте...
СКАЛОЗУБ
Впав під пузо...
З орлом літати мріяло ягня.
І з козаком траплялися конфузи,
коли козак французів здоганяв.
Я бачу страхів тріснула попруга,
яку з коня чіпляли на ягня.
Один упав, а з переляку — друге,
у глядачів з нічого — метушня.
СОФІЯ
(не дивлячись ні на кого)
Та і сама я бачу, що знічев’я
оговтатись не можу, вся тремчу.
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Ні слова ні Молчалін не почув,
ні я. Софіє, це не чемно.
СОФІЯ
(так само)
Та наче я — не з роду боягузів.
Не раз карета в рівчаку була.
Але як хтось, хай друзі чи не друзі,
Я хвилювання стримать не могла.
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Вона пробачення у нього просить,
що десь, колись людиною була!
Що в ній живе ота людина й досі,
яку убити досі не змогла.
СКАЛОЗУБ
Дозвольте ваші вуха на хвилину,
а може, це для вас не новина,
десь тут живе княгиня Катерина,
вдова і амазонка.
От вона
по бур’янах гусарила з жокеєм,
та якось він прогавив рівчака,
й вони удвох в рівчак.Тепер у неї
нема двох ребер і суха рука.
Тепер шукає для підтримки мужа...
СОФІЯ
Ой, пане Олександре, хоч тепер,
явіть великодушність, прошу дуже,
ви ж чуйний і галантний кавалер.
ЧАЦЬКИЙ
Це так я чуйність проявляю:
то ваші щічки тру, то воду ллю.
Хоч вітер по кімнатах не гуляє,
я віялом його роблю.
І, як царівну з казки, воскрешаю,
на превеликий жаль, не цілував.
Привів до тями, та, шкода, не знаю,
для кого я свою кохану врятував.
(Бере капелюха і виходить)
ЯВА10
Ті самі, крім Чацького.

СОФІЯ
Ви ще сьогодні будете у нас?
СКАЛОЗУБ
Та мабуть, буду.
СОФІЯ
Ні... Пообіцяйте.
СКАЛОЗУБ
Прохання ваше я сприймаю як наказ.
Зайду до пана.
Отже, прощавайте.
(тисне руку Молчаліну і виходить)


ЯВА 11
Софія, Ліза, Молчалін.

СОФІЯ
О, Боже!
Як не з’їхала я з глузду!
ЛІЗА
(тихо)
Та вже в дорозі... Як любить таке!?
СОФІЯ
Ми з вами значно більше, аніж друзі!
ЛІЗА
(тихо)
Яке ж воно ніяке ще й гливке!
СОФІЯ
Навіщо ви отак ризикували?
Болить рука?.. Сідайте­но сюди...
ЛІЗА
(тихо)
Соломкою самі б упали
під нього, знали б, упаде куди.
МОЛЧАЛІН
Спасибі, ні. Доречна перев’язка.
ЛІЗА
(тихо)
Еге ж, хустинка хлопцю до лиця..
Та ще б спідничку, і була б Параска,
що до перехожих чіпляється..
(голосно)
До свайби заживе, як на со... рока
застрекотіла з ляку на сучку,
коли ви впали. От було мороки
як рятували панночку.
Ото пан Чацький порозповідає...
А в нас, як в казці, дуже запросто:
намажуть дьогтем дурня, поваляють
у пір’ї і поставлять на престол.
І Скалозуб додасть немало рику
про непритомність і про переляк.
(тихо)
Як подивлюся на його червону пику,
так і згадаю свинопаса з Кобеняк.
СОФІЯ
Та як про мене, так і про Семена...
Хай бавиться, не плакало б дитя...
ЛІЗА
(тихо)
Хоч дуже вже була відверта сцена,
я бачу, що не бачу каяття.
На світі так багато небагатих,
а це — сльоза в дніпрову течію.
Його штовхати краще, ніж кохати...
ні маршал в ліжку, ні солдат в бою.
МОЛЧАЛІН
Відвертість ваша зараз недоречна...
Софіє Павлівно, це небезпечно!
ЛІЗА
(подумки)
Холопе, бійся — не своє береш.
СОФІЯ
Фініта ля комедія?
МОЛЧАЛІН
Авжеж.
СОФІЯ
Невже це діло дійде до дуелі?
Кому нашкодить може наш дует?
МОЛЧАЛІН
Ні, язики — не кокер­спаніелі —
вони страшніші, аніж пістолет.
ЛІЗА
Сидять вони у батечка тепер.
То, може, ви пурхнули б ластівкою...
Устояти не зможе, хто не вмер
перед красою не глухонімою.
Як Чацький, то ви — посмішку йому,
слівце...
Закохані — на все спроможні.
А Скалозубу — по його уму...
нехай воно вам і пустопорожнє.
Почуєш те, що слухать хочеш —
вважай, що на коні.
А ні —
то Бог зна, що вже напророчиш.
Чорти ж під сонцем не страшні.
МОЛЧАЛІН
Порад не смію вам давати.
(цілує Софії руку)
СОФІЯ
Ви згодні?
Що ж, уже іду
і лестити і упадати...
Не боїтесь, що я впаду?
ЛІЗА
Лише на дні не страшно падать,
а вам боятись Бог велить.
Спіткнутись трохи не завадить:
кохання трохом — не болить.
СОФІЯ
Пан Чацький хай поскалозубить,
сміх розклада на «А», «Б», «В»...
Завжди вразливий той, хто любить,
та хто не любить — не живе.
(виходить)


ЯВА 12
Молчалін, Ліза.

МОЛЧАЛІН
Чудове ти створіннячко! веселе!
ЛІЗА
Пустіть. Бо і без мене двоє вас.
МОЛЧАЛІН
Красунечко!..
ЛІЗА
Ой леле моя, леле...
А як же Соня?
МОЛЧАЛІН
Соня — не про нас.
ЛІЗА
Мені ж здавалось, зна вона про кого...
МОЛЧАЛІН
Така посада...
мушу ісполнять...
ЛІЗА
А як намацає на лобі роги,
то буде знати, що й кому зламать.
МОЛЧАЛІН
Її я так... тебе ж...
люблю без меж...
кохаю...
Для тебе й подарунок в мене є.
ЛІЗА
Від того подарунків не приймаю,
хто почуття в оренду віддає.
Не горобець я, щоби на полові...
Від мене що вам треба?.. пек? чи цур?
Чому зі мною ви — гульвіса у промові
і в діях...
з нею ж — ребе у Мацу?
МОЛЧАЛІН
Приходь до мене опісля обіду.
Я наодинці все тобі скажу.
ЛІЗА
Я на десерт ніколи не поїду,
бо я на перше й друге не ходжу.
(Молчалін виходить у бокові двері)


ЯВА 13
Софія, Ліза.

СОФІЯ
Була у батька, там нікого вже нема.
Щось я нездужаю, обідати не буду.
Скажи Молчаліну, хай прийде. Я — сама.
Як задрімаю, хай постукає й розбудить.

ЯВА 14
Ліза.

Що за людці тут, рідна нене!
Вона — до нього, він — до мене.
А я Петра-буфетника кохаю:
він має честь,
а ці людці її не мають.

Ні неньки, ні тата,
ні сестри, ні брата, —
сама.
І клята і м’ята
у будні і в свята —
пітьма.
Нерідна родина
взяла із­під тину
мене.
Та їй чи людина,
а чи животина —
одне.
Все можуть зробити:
продати, купити.
Усе,
що пан забажає,
від краю до краю,
знесеш.
Бридке і пихате
накаже кохати —
кохай.
Кого проганяти,
кого пригортати
питай.

ДІЯ 3



ЯВА 1
Чацький, потім Софія.

ЧАЦЬКИЙ
Ось дочекаюсь, запитаю навпрошки —
хто їй ближче:
Скалозуб? а чи Молчалін?
Один об’єднує мазурку і полки,
другий (невже порозумнішав?) не такий
дурний, як був три роки тому, на початку?
Ліплю з Софії Галатею...
та піжмурки — всі дні мої:
або шукаю я її,
або ховаюся від неї...
(Входить Софія.)
На вас чекав я не даремно:
вас бачу, як того бажав.
СОФІЯ
Це добре, Чацький, та, на жаль,
бажання ваше не взаємне.
ЧАЦЬКИЙ
Явіть свою, будь ласка, милість.
Скажіть, кого ви?..
СОФІЯ
Світ увесь.
Не так, як ви —
когось чи десь —
люблю я світ увесь як цілість,
а в світі — батька, Лізу, друзів...
ЧАЦЬКИЙ
(тихо)
Молчаліна і Скалозуба...
СОФІЯ
В житті моєму правлять бал
усі, хто з дійсністю в союзі.
ЧАЦЬКИЙ
(тихо)
Я — реквієм, вона — мазурка,
вона — Феміда, блазень — я.
Що половина це моя,
я просто сам себе затуркав.
СОФІЯ
Засмійтеся хоч раз із себе...
ЧАЦЬКИЙ
І серед ночі буде день?
СОФІЯ
Не спокушайтесь. Хто і де
зробити може це?
ЧАЦЬКИЙ
Хто в небі...
Я дивний, ну, а хто не дивний?
Хто схожий з дурнями всіма:
Молчалін, Скалозуб...
Дарма,
що ви не бачите. Наївна...
СОФІЯ
То я піду...
ЧАЦЬКИЙ
Хай буде так, як буть повинно.
Заждіть, я дуже прошу вас.
Нам сперечатися не час.
Чогось не знати — не провина.
Молчалін, мо’, порозумнішав.
Не вірю,
та — не без чудес:
померла дурість — ум воскрес
і розуміє те, що пише.
А зміг би він за вас віддати,
життя своє, хоч і пусте,
хоч ваше змістом не зросте?
Я можу тільки «ні» сказати.
А що мене хвилює й бісить,
що ворогові б не бажав:
не вартий він вас,
та, на жаль,
цього не бачите ви з висі
свого кохання.
Сонце застять
небесні хмари.
Не гострить
байдужість зору, та скажіть,
чи сподіватися на щастя?
СОФІЯ
(подумки)
Із розуму, хоч не хотіла,
звела без будь-яких зусиль!
Мого ж кохання хліб і сіль —
Молчалін, і немає діла
мені до інших.
(голосно)
Вдавати
не буду, це — не оберіг.
Після того падіння міг
Молчалін без руки зостатись.
Я просто людяне явила,
не вимушене, співчуття.
А врятувать мені життя
вас змусила не тая ж сила?
Щоправда, вам здалось занадто...
Добра ж занадто не бува.
Не за адресою слова
мої, бо скраю ваша хата.
Жалю й уваги всякий вартий.
Увага ваша — вади тих,
кого піднімете на сміх.
А сміх і гріх — уже не жарти.
Та на усіх чи стане сміху?
Чи стане на життя утіх?
ЧАЦЬКИЙ
Ні-ні, для мертвих і живих
всесвітній сміх — велике лихо.
СОФІЯ
Ви б із Молчаліним коротше
зійшлись і зрозуміли б те...
ЧАЦЬКИЙ
Що «те» вже має золоте
мовчання
і чека на гроші?
СОФІЯ
Ви знов своє!.. Він в цьому домі
привітний, добрий з усіма.
Хай ваших здібностей нема...
ЧАЦЬКИЙ
Звичайна справа — не всі ОМИ.
СОФІЯ
Усім уміє догоджати
від князя і до козачка.
Чекати треба — почека...
ЧАЦЬКИЙ
В чеканні не існує свята.
СОФІЯ
Пасьянс графині розкладе...
Вона говорить — він киває...
ЧАЦЬКИЙ
Цінились бовдури в Китаї,
тепер — у нас і більш ніде.
СОФІЯ
Щоб світ про нього щось!...
Молчалін...
ЧАЦЬКИЙ
Побачимо, що буде далі.
Скажи мені хто є твій світ,
і я скажу, який ти Свіфт.
СОФІЯ
І він над світом не глумився,
анітелень, анічичирк...
ЧАЦЬКИЙ
Якщо це правда, а не цирк,
Молчалін світом помилився.
(подумки)
Так не говорять про коханих.
Вона його ізневажа:
говорить, наче їсть з ножа
і не боїться рот поранить.
(голосно)
А Скалозуб не помилився,
бо він цей самий світ і є,
який нічого не дає
тому, хто дійсно народився.
СОФІЯ
Він — не герой мого роману.
Я там, де сонце роси п’є,
із флейтою і солов’єм,
йому ж...
ЧАЦЬКИЙ
Усе — по барабану.
(подумки)
Хто розгадає вас, о Єво,
той і три дні не проживе.
Ви — наше дзеркало криве,
ми — ваші блазні, Королево!


ЯВА 2
Чацький, Софія, Ліза.

ЛІЗА
(тихо)
Софіє Павлівно, Молчалін зараз буде.
СОФІЯ
Іду, іду... Пробачте, треба йти.
ЧАЦЬКИЙ
Я сподіваюсь, що чекають не свати
і не волхви, і не шамани Вуду.
СОФІЯ
До перукара.
ЧАЦЬКИЙ
Перукар почекає... не свати.
СОФІЯ
Надвечір — гості, ще прибратись треба...
ЧАЦЬКИЙ
І знов я з таїною наодинці,
між зіркою, яка злетіла в небо,
і тою, що залишилась в криниці.
Гаразд. Але дозвольте завітати
до вашої кімнати.
Повітря, стіни відігріли б душу.
СОФІЯ
Ні-ні... не зараз... я відмовить мушу
ЧАЦЬКИЙ
Подумайте, член Англійського клубу,
пожертвую я поголосом світу,
всієї придніпрянської еліти
про ум Молчаліна, про душу Скалозуба.

Софія знизує плечима, іде до себе, за нею і Ліза.




ЯВА 3
Чацький, потім Молчалін.

ЧАЦЬКИЙ
Софіє, люба, та невже Молчалін?..
Сократ із Кобеняківки!
Проте, чом не жених! Кому не вистачало
у лобі клепки, мати щоб дітей?
Послужливий і скромний, і рум’яний,
Навшпиньки де... а де і підтюпцем...
Невже карась із юшки у Дем’яна
потрібне щуці вимовив слівце?

Входить Молчалін.

А ось і сам...
(до Молчаліна)
Добродію, будь ласка...
на кілька слів...
То як ви живете?
(подумки)
Хоч і заздалегідь я знаю казку:
тюльпани в’януть, а будяк цвіте.
МОЛЧАЛІН
Існую так, як існував раніше,
бо і раніш жилося, як колись...
ЧАЦЬКИЙ
Чи в карти граєш, а чи звіти пишеш...
На день — потягся, на ніч — помоливсь...
МОЛЧАЛІН
З тих пір, як уважаюсь по Архівах,
три нагороди з легкої руки...
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Він величає так свої підспівки
й між ними гру з панами в піддавки.
(голосно)
То ж манять гроші, почесті і знатність?
МОЛЧАЛІН
Ні, свій талан у кожного...
ЧАЦЬКИЙ
У вас?
МОЛЧАЛІН
Моїм талантам невелика вартість.
Як ваша ласка, їх у мене два­с.
ЧАЦЬКИЙ
Якії?
МОЛЧАЛІН
Стриманість і акуратність.
ЧАЦЬКИЙ
Чудесні два, що варті наших всіх.
МОЛЧАЛІН
Вам не дались чини?
ЧАЦЬКИЙ
До них нездатність
у мене з дня народження.
МОЛЧАЛІН
Бува.
ЧАЦЬКИЙ
Чини дають чини, які повище.
Мені ж такі не стрілись на шляху.
Здаля — гора горою, ближче — прищик,
і зрозуміло зразу ху із ху.
МОЛЧАЛІН
Ми дивувались. Ми вам співчували...
ЧАЦЬКИЙ
Даремно. Співчувати — марний труд.
МОЛЧАЛІН
Тетяна Юр’ївна розповідали,
що ви були з міністром не в ладу.
ЧАЦЬКИЙ
А їй який навар з мороки?
МОЛЧАЛІН
Тетяні Юр’ївні!
ЧАЦЬКИЙ
А хто вона?
Я чув, майстриня на плітки і склоки.
МОЛЧАЛІН
Вона — жона!
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Державного лайна.
МОЛЧАЛІН
Петра Петровича... Із генералів...
Він диха нею...
ЧАЦЬКИЙ
Через «ох!» і «ах!»
Апофеоз жіночої моралі:
що жінка оком... муж несе в зубах.
МОЛЧАЛІН
До неї вам з’явитись би з візитом.
Її протежування золоте!
Дивись, і вам щось...
ЧАЦЬКИЙ
(тихо)
Із її корита...
(голосно)
Мені потрібне від жінок не те.
МОЛЧАЛІН
Чому б у Києві вам не служити:
при нагородах, жити жартома.
ЧАЦЬКИЙ
Полову я не плутаю із житом:
працюю — сам, жартую — з усіма.
МОЛЧАЛІН
Пробачте, я в цім злочину не бачу.
Хома Хомич! Ви знаєте його?
Сам государ тис руку!..
ЧАЦЬКИЙ
Я вже плачу!
МОЛЧАЛІН
А стиль! а смак! а почерк!
ЧАЦЬКИЙ
Ого-го!
Напівпустий, мов сонях на городі,
який недоклювали горобці,
та флюгерує на високородій,
чий розум в череві і в гаманці
МОЛЧАЛІН
Ні... я читав... отримав насолоду!..
А ви?
ЧАЦЬКИЙ
Пробачте, ахінеї не читач.
МОЛЧАЛІН
Я не філософ.
ЧАЦЬКИЙ
Голосом народу
не стати... та і...
МОЛЧАЛІН
Не доповідач.
Не смію мати я своєї думки...
не в тих чинах...
ЧАЦЬКИЙ
Неначе жабеня,
що у болоті кумка чи не кумка,
а небо сонцю двері відчиня.
Рішає Цезар — кінь вирішувать не вправі
за Цезаря.
Це — догма на віки.
Бо цезарі отримують вінки
від тих, хто біля них, а не в канаві.
МОЛЧАЛІН
Ризикувати? а заради чого?
Це — не моє.
ЧАЦЬКИЙ
(тихо)
Я згоден... не твоє.
Яке ж воно нікчемне і убоге!
Не може буть! Це примха... Софіє!..


ЯВА 4
Вечір. Всі двері навстіж, окрім в спальню до Софії. В перспективі розкривається ряд освітлених кімнат, слуги метушаться, головний з них говорить:

Філе, Хомо! Ледацюги!
Свічі, карти і столи!..
Що ви — цугом друг за другом,
наче коні чи воли!...
(стукає у двері до Софії)
Скажіть-но панночці хутчіше, Лізавето,
що до господи вже з’їжджаються карети.


ЯВА 5
Чацький, Наталя Дмитрівна, молода дама.

НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Ось і сам Олександр Андрійович! —
киянин, петербуржець і москвич!
ЧАЦЬКИЙ
Міста
автографів не ставлять на обличчі,
на язику усе — столичне й не столичне.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Я уявляла вас за обрієм, за краєм...
Давно приїхали?
ЧАЦЬКИЙ
Сьогодні.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
А надовго?
ЧАЦЬКИЙ
Не знаю я, бо час то бігає, то човга,
а то летить, неначе куля, і вбиває.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Ви не захворіли серйозністю, добродію?!
ЧАЦЬКИЙ
О ні, добродійко, се є автопародія.
Проте, я довіряюся очам.
Філософ каже: «Досконалість і принада!»
Поет навколішки вже повзати почав.
Співак виспівує щасливу серенаду.
Почарівнішали...
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
В заміжжі я.
ЧАЦЬКИЙ
Ов­ва!
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Я з чоловіком... він чудовий і найкращий!
Я познайомлю вас. Він світла голова,
і вам сподобається... дуже!
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Дуже?.. нащо?
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Безцінний мій!..
ЧАЦЬКИЙ
(подумки)
Добродійко, анданте!
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Військовим був,
тепер в демісії.
І кажуть
усі, хто знав його, веселий і відважний,
коли б схотів служити,
мав би чин поважний
і в Києві посаду коменданта.


ЯВА 6
Чацький, Наталя Дмитрівна,
Платон Михайлович.

НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
А от і мій Платон Михайлович.
ЧАЦЬКИЙ
Держіть
мене з усіх боків і стережіть,
не бийте тільки дуже.
Друже!
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Здоров був, Чацький!..
Не чекав...
ЧАЦЬКИЙ
А я про тебе вже наслухався нівроку.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Одружений, як бачиш.
ЧАЦЬКИЙ
Є пороки
страшніші, бо, як бачиш, я не впав...
Забув, мабуть, братів­товарищів?
Лінивим став? Життя — як іменини?
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Дует свищу на флейті для душі
найкращої моєї половини.
ЧАЦЬКИЙ
Свистиш?.. те ж саме, що колись свістал ти?
Постійний смак — найкраща риса мужа.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Оженишся, мене згадаєш, друже.
ЧАЦЬКИЙ
Та ні, мені вже солов’єм не стати.
А щодо половини кращої...
це поза?
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Увага до дружини — це не поза —
поезія.
Платон до різного охочий,
та різного того отут нема:
манеж і огляд, плац і казарма...
Тому він інколи, з нудьги, в куток ховає очі.
ЧАЦЬКИЙ
А хто велить тобі байдикувать, Платоне?
Хай полк, хай ескадрон дадуть. Ти штаб чи обер?
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Платон Михайловичу заважкі погони,
вже не поскаче ні за Віслу, ні за Одер:
весь організм його — прогноз погоди.
ЧАЦЬКИЙ
Навіщо Одер?.. а за Київ... на село...
Повітря свіже!.. душу сонечко зігріє!..
Розіб’є солі ревматичнії сідло,
а що розсиплеться в дорозі, дощик змиє.
Не треба грілок і компресів,
сама природа зніме стреси.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Не треба, Чацький!.. не лякайте, бо впаду...
В селі пилюка, комарі і навіть жаби.
Платон Михайлович у місті на виду,
а там його не буде видко за ухабом.
Мій чоловік кохає місто,
де я, де затишок, де чисто.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
А, що поробиш, друже, я уже не той...
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Мон шер, я дуже прошу, застебніться!
Тут протяги, а ви вже не герой,
самі погодились... отож... побережіться!
(тихо)
Ще захворіть не вистачало...
Та застебнися ж!.. я сказала!
ЧАЦЬКИЙ
Та бачу, бачу, ти вже — не Багратіон.
Це ж треба!.. швидко так приборкати вояку!
Та Бог суддя тобі, Платоне... Ех, Платон!..
Із півня з закутку не буде забіяки.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Не потечуть із моря ріки...
мені вже не закукурікать...


ЯВА 7
Ті самі. Князь Тугоуховський
і княгиня з шістьма доньками.

НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
(тоненьким голосочком)
Князь Петро Ілліч!.. княгиня!.. Боже мій!..
Княжна Зізі!.. Мімі!..

Голосні цмокання, сідають і обдивляються одна одну з голови до п’ят.

1-А КНЯЗІВНА
Шарман, фасон який!
2-А КНЯЗІВНА
Які оборочки!
3-Я КНЯЗІВНА
Обшитії торочки... Це прекрасно!..
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Якби ви бачили мій тюрлюрлю атласний!
4-А КНЯЗІВНА
Який мені ешарп cousin* подарував!



* Двоюрідний брат.





5-А КНЯЗІВНА
Барежевий? Він всіх зачарував!
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Cousin!
6-А КНЯЗІВНА
Ха­ха!.. ні-ні!.. ешарп... мадам!..
КНЯГИНЯ
Т-с.. тихо ви... сороки!.. а хто там...
у кутку... ми увійшли... він вклонився?
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Приїжджий, Чацький.
КНЯГИНЯ
Відставний?.. Холостий?..
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
І те і друге... мандрував... оце з’явився.
КНЯГИНЯ
Княже, княже, сюди! — Живіше!
КНЯЗЬ
(повертає до неї слухову трубку)
О-хм!
КНЯГИНЯ
До нас, на вечір, у четвер, запрошуйте скоріше
Наталі Дмитрівни знайомого: он він!
КНЯЗЬ
І-хм!
(Пішов, в’ється побіля Чацького, покашлює.)
КНЯГИНЯ
Ох дітки­дітки:
бали та дзвін...
А батечко тягайся на уклін...
та танцюристи холості — велика рідкість!
Він камер­юнкер?
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Ні. І не багатий.
КНЯГИНЯ
Треба тата
терміново повертати!
(чимдуж)
Княже! княже! геть назад негайно!
(тихо)
Слава Богу, спрацювали гальма.

ЯВА 8
Ті ж і графині Хрюміни: бабуся і онука.

ГРАФИНЯ ОНУКА
Ех! grand’maman!* Ну хто так рано приїздить.
Ми перші!
(Пропадає в боковій кімнаті)



* Бабуся.





КНЯГИНЯ
Ганить вже! Господи, не приведи
такеє лихо!
За людей нас не вважає.
Так воно й буває.
У дівках... зла...
Достатку
не принесе нетоптана хохлатка.
ГРАФИНЯ ОНУКА
(повернулась, направляє на Чацького подвійний лорнет)
Мсьйо Чацький!.. знову Київ?
Хай плине час... ви все такії ж...
Все холостії?
ЧАЦЬКИЙ
Так, я такий...
і холостий...
Одружуватись нащо?
та й на кому?
ГРАФИНЯ ОНУКА
Чи ні на кому?!
Не повірю я нізащо.
На модницях із лавок провінційних
безліч одружених на чужині.
ЧАЦЬКИЙ
Ні...
Поспівчувать доцільно
тим чоловікам,
що потерпають від самотніх дам,
наслідувачок тих модисток,
що перевагу віддають не оригіналам —
спискам.

ЯВА 9
Ті ж і багато інших гостей. Між іншими Загорецький. Чоловіки з’являються, шаркають, відходять вбік, мандрують із кімнати в кімнату... Виходить Софія, усі — до неї.

ГРАФИНЯ ОНУКА
En! bon soir! vous voila Jamais trop diligentе,
vous nous donnez toujours le plaisir-de l’attente.*




* О, вечір добрий! Нарешті! Ви не поспішаєте і завжди доставляєте нам задоволення чекати на вас.




ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Квиток на завтрашню прем’єру,
спектакль чекається чудовий?
СОФІЯ
Ні.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Ну що ви!
Я ж не в кавалери...
Дозвольте вам вручити...
Не зміг би інший прислужити...
Кого я тільки не запитував: «Квиточок!..»
Директора — він приятель мені —
в конторі: «Що ви! ні!..
Занадто вже було охочих».
Ізранку, ще і птичка не пила роси,
я бігав, бідкався, просив...
Нарешті, майже вкрав,
з руками одірвав
у одного старого домоткара.
Старенький він, нехай посидить вдома
і полікує втому
біля самовара.
СОФІЯ
Аргументи ваші крити нічим,
спасибі за квиток, а за старання — двічі.
З’являється ще дехто, тим часом Загорецький підходить до чоловіків.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Геть!.. до жінок!.. Тобі не місце тут!
Їм голови мороч... І де воно береться
таке лайно?
(звертається до Чацького, киваючи на Загорецького)
Шахрай і шалапут:
Антон Антонович Загорецький.
При ньому слово зайве — Боже збав:
по губах
із мухами по світу розлетиться
небилиця.
І в карти не сідай з ним, бо продасть:
все чорне в нього — і душа, і масть.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Оригінал!.. бурчить, але і натяку на злість нема.
ЧАЦЬКИЙ
Дарма.
І ображатися вам смішно,
бо там ви — праведник,
а тут ви — грішник.
І окрім чесності, багато є відрад:
тут лають, а там дякують.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Підряд
у нас всіх лають,
та скрізь приймають.
Загорецький змішується з натовпом.


ЯВА 10
Ті ж і Хльостова.

ХЛЬОСТОВА
Колись кістки старечі розтрясу.
І баба — з воза... для перепочину...
Годину цілу, Господи Ісу!..
Мене до тебе, Софо, волочило.
Взяла з нудьги арапку і собачку
з собою, то ж вели погодувати
з вечері надішли подачку.
Княгине, здрастуйте!
(сіла і до Софії)
Ну що тобі сказати...
арапка в мене — просто дивина:
чорна, кучерява і страшна,
сердита і манери всі кошачі,
створив же ж плем’я Бог таке чортяче!
Не хочеш глянути, Софійко?
СОФІЯ
Іншим разом.
ХЛЬОСТОВА
Та може, й правильно: не дивись і не показуй.
Але ж, як звірів, їх показують в турецьких
краях, я чула. Ну а хто припас? —
Антон Антонович Загорецький.
Загорецький висувається вперед.
Брехун, картяр.
Загорецький зникає.
Цей свистопляс
він учинив: привів мені й сестричці,
пробачте грішну, дві чортиці.
Купив, казав, не вірю — зшахрував,
та ніде правди діти,
великий майстер услужити!
Взяла дарунок. Хто б не взяв!..
ЧАЦЬКИЙ
(голосно сміючись, до Платона Михайловича)
Дивись, як Загорецького змела
з котурнів слави панська похвала.
ХЛЬОСТОВА
Це ж хто сміється? Що за чин?
З яких таких причин?
СОФІЯ
Отой? це Чацький.
ХЛЬОСТОВА
Що за сміх!
Над старістю сміятись гріх.
Я пам’ятаю, ти з ним танцювала.
За вуха дерла я його, та мало.


ЯВА 11
Ті ж і Фамусов.

ФАМУСОВ
(дуже голосно)
Петро Ілліч вже тут! Вітаю, княже!
А де полковник наш? де Скалозуб?
ХЛЬОСТОВА
Чого кричати? Ти ж не лісоруб,
що в домі слова тихого не скаже.
ЯВА 12
Ті ж і Скалозуб, потім Молчалін.

ФАМУСОВ
Полковнику! Чекаємо на вас.
Давно вже час.
(підводить до Хльостової)
Невісточко моя.
ХЛЬОСТОВА
(сидячи)
Із гренадерських?
СКАЛОЗУБ
Ви хочете сказати,
з мушкетерських?
ХЛЬОСТОВА
Я не майстриня вас розпізнавати.
СКАЛОЗУБ
Для цього передбачені різнички:
в мундирах випушки, погончики, петлички.
ФАМУСОВ
Ходімте, батечку, там вас я розсмішу,
курйозний віст у нас. За нами...папрашу!
(Його і князя веде за собою)
ХЛЬОСТОВА
(Софії)
Хух, ума у твого тата не сповна.
Не тихий вечір, а якась війна!
Чи рада я знайомству, а чи ні...
Навіщо лихо це трисаженне мені!
МОЛЧАЛІН
(подає їй карту)
Вам партію я склав: Хома Хомич,
мсьйо Кок і я.
ХЛЬОСТОВА
Спасибі!.. клич.
(встає)
МОЛЧАЛІН
Ваш песик... о!.. чудовий песик!
те і робив би з ним, що пестив, пестив...
ХЛЬОСТОВА
Спасибі, мій рідненький.
І справді шпіц гарненький.

Майже всі розходяться.


ЯВА 13
Чацький, Софія
і декілька сторонніх, які згодом теж розходяться.

ЧАЦЬКИЙ
Ну! Хмар нема, уже не загримить.
СОФІЯ
Продовжувать не треба.
ЧАЦЬКИЙ
Чисте ж небо.
За це Молчаліна хотів я похвалить.
СОФІЯ
І закінчили б злістю. Тож не треба.
ЧАЦЬКИЙ
Що думав я: хоч баба, а хоч дід —
старенькі всі — народ сердитий.
При них повинен буть громовідвід,
щоб інших захистити.
Молчалін! — Інший хто усе владнає:
погладить моську вчасно, пригадає
приємне щось, гарненьке,
дивись, і добре вже старенькій.
В нім Загорецький не помре,
та і свого із часом добере.
Ви згадували допіру принади,
але не всі перелічили вади.
Він ще розкрилиться у слові і в ділах,
а це — лиш спроби юного крила.
(виходить)


ЯВА 14
Софія, потім Г. N.

Ну і язик! Такеє почуття,
що наче перед кимось завинила.
Невидима, та нездоланна сила
руйнує й перероблює життя.
Г. N.
(підходить)
Ви в роздумах?
СОФІЯ
Так.
Г. N.
І?.. як не секрет.
СОФІЯ
Про Чацького. Він просто з глузду з’їхав.
Г. N.
З ума зійшов? Мені ви... тет­а­тет...
скажіть... нікому я про цеє лихо...
СОФІЯ
(помовчавши)
Не те щоб зовсім...
Г. N.
Але є підстави?
СОФІЯ
(пильно на нього дивиться)
Здається. Занадто в слові слави.
Як тут бути!
Очима не побачиш — треба серцем чути.
(подумки)
Готовий вірити! Ото ж, панове Чацький,
подивимось, який ви хлопець хвацький.
(виходить)


ЯВА 15
Г. N., потім Г. D.

Г. N.
Із глузду з’їхав!.. Треба ж отаке!..
Здається їй... мабуть, не без причини...
Хоч і не дозволяє етикет,
і не тому, здається, вчили...
Ви чули?
Г. D.
Що?
Г. N.
Поїхав зовсім дах...
у Чацького...
Г. D.
Дeрниця дурнів кличе.
Великі очі має страх,
плітки — язик, не маючи обличчя.
Г. N.
Не я... це інші...
Г. D.
Ну а ти — луна.
Нехай би гарного чогось, а то ж — лайна.
Г. N.
Та ну тебе... я краще геть піду...
але вогню без диму не буває.
(виходить)


ЯВА 16
Г. D., потім Загорецький.

Г. D.
Як плітку, розділяли б ми біду,
уранці зирк — а вже біди немає.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
(підійшовши)
То ви про що?
Г. D.
Про Чацького плели.
З ума зійшов.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Для мене — не новини.
Ви поруч з ним хвилину побули б,
і проявилась би причинність.
Я дядька знав його, він сам казав,
що в божевільню виштовхав з порогу.
Той в жовтій хаті так розперезавсь,
що — на ланцюг небогу і надовго...
Г. D.
Та що ти верзеш?.. що оце несеш?
Його я бачив сам..
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Зняли нашийник...
дозволили прогулянку і все,
з’явився в цьому домі іменинник.
Г. D.
Легенду перевірити б не гріх,
хто з вас у ямі, а хто на горі.
(виходить)



ЯВА 17
Загорецький, потім Графиня онука.

ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Так хто тут Чацький? Прізвище відоме.
З якимось Чацьким я вже зустрічався. —
Ви чули вже про нього?
ГРАФИНЯ ОНУКА
В цьому домі
я бачила: із когось він сміявся.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
З нічого. Сміх — віщує глупоту.
Поспівчувати треба бідоласі...
Не удавальник, ні, він дійсно блазень.
ГРАФИНЯ ОНУКА
Ще б німоту йому, ще б німоту...


ЯВА 18
Ті ж і Графиня бабуся.

ГРАФИНЯ ОНУКА
Ah! grand’maman, чудова новина!
про Чацького послухайте, як мило!
ГРАФИНЯ БАБУСЯ
Війна? Ізнов з французами війна?..
Пропащ, онущку, вуха залошило.
ГРАФИНЯ ОНУКА
Нема часу, він розповість усе.
(виходить)
ЯВА 19
Загорецький, Графиня бабуся.

ГРАФИНЯ БАБУСЯ
Шо? не війна?.. пожежа?.. затопило?..
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
До Чацького прийшла нечиста сила.
ГРАФИНЯ БАБУСЯ
Шо, шо?.. кого перекосило?
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
(тихо)
Це неможливо... що вона несе!
(майже кричить)
Та Чацького поранило у лоб.
Зійшов з ума від рани.
ГРАФИНЯ БАБУСЯ
Ще рано
мені додому. Гарно все було б,
якби не бусурмани.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Їй не втлумачити нічого вже.
Багато в цьому домі більш тутешніх.
(виходить)
ГРАФИНЯ БАБУСЯ
Кудись біжить, боїться всіх, бо бреше.
А що... Брехун себе не береже.


ЯВА 20
Графиня бабуся і князь Тугоуховський.

ГРАФИНЯ БАБУСЯ
Гей, княже! княже! От глуха тетеря!..
На ладан дише, а на бал іде!
Про поліцмейстера ви чули, як і де
схопив він Чацького, цього вольтері..анця?
КНЯЗЬ
Ихм?
ГРАФИНЯ БАБУСЯ
Нічо не чує!.. ой, літа, літа...
Порок великий, княже... — глухота!


ЯВА 21
Ті ж і Хльостова, Софія, Молчалін, Платон Михайлович, Графиня онука, Княгиня з доньками, Загорецький, Скалозуб, потім Фамусов.

ХЛЬОСТОВА
Він з’їхав з розуму!.. Як спритно!.. як зненацька!...
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Хто?.. хто з’їхав ?
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
У повній мірі...
Хіба не знаєш, друже любий?...
Чацький!
Про це говорять всі.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
А я не вірю.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Як можна, друже, в світі жити,
не прислухаючись до світу!?
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Я згоден з вами: світ не свита
нечесана і непомита,
але це — люди, світ це — почет,
а почет думати не хоче.
А хто захоче — стане клятим:
світ не повинен помилятись.
Триматися загалу — зручно,
не боязко: бо — кучно.
Я знаю Чацького.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Знавали.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Ми спілкувались.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Дуже мало.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Ви помиляєтесь!
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
О, Боже!
Всі... помилятися не можуть.
ФАМУСОВ
Я перший в ньому біса розпізнав.
Та сумніви були. Тепер не маю.
Дивуюся: ніхто ще не зв’язав!
Його знущанням — ні кінця, ні краю!
Ізігнеться хтось — хай перед величчям! —
у Чацького зневага на обличчі.
ХЛЬОСТОВА
Я слово мовила — регоче.
Оце тобі і правда вся.
Я бачу, він із тих охочих
над старістю сміятися.
МОЛЧАЛІН
Він ганить працю у архіві.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Мені ж казав: душа крива,
що дві руки я маю ліві.
ФАМУСОВ
Для чацьких правих не бува.
ГРАФИНЯ ОНУКА
Мене спровадив у модистки
до реєстрових козачків.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
В село нам радив їхать з міста
до припічків і запічків.
КНЯГИНЯ
Я бачила скажені очі.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Що можна бачити здаля?...
ФАМУСОВ
Це він по лінії жіночій:
покійна мати звідтіля.
ХЛЬОСТОВА
Панове, чула, що сердешний
раніше дуже випивав.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Так... до дурдому... до арешту...
Дніпро шампанським розбавляв.
ФАМУСОВ
Воно і не біда, як знаєш,
коли і скільки, з ким і де.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
А коли розуму немає,
питво в цугундер заведе.
ФАМУСОВ
Питво — не головна причина.
Нехай спиваються і мруть.
Тому, хто п’є, не треба чину,
йому плювати на майбуть.
Йому плювати на минуле
і на теперішнє плювать.
От чернь би наша не майнула
оглянуть барську благодать.
Коли не знає, що спроможна
щось мислити, спокійно нам.
Ви уявіть собі, що кожний,
ваш кожний хам — уже не хам!
Із хама діждемося пана,
як будем чацьким потурать.
З Наполеона вже осанну
холопам почали співать.
Роздерли очі на Європу —
дістали захалявний ніж.
Ви уявіть собі холопів,
які побачили Париж!
Такі, як чацькі, риють ями
і нам, і, врешті-решт, собі.
І в першу чергу дать не хаму,
а чацьким треба по губі.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Жуковським, пушкіним, вольтерам,
давидовим, сковородам?!.
СКАЛОЗУБ
Я б їх усіх у гренадери,
у рядові і — по мордах!
ХЛЬОСТОВА
Та це ви, батечку, загнули.
Який із Чацького Вольтер!
Він просто нам скрутити дулю
попробував на свій манер.
І, бачте, з розуму скотився,
А був же хлопець хоч куди.
СКАЛОЗУБ
А може, він не похмелився
і докотився до біди?



ЯВА 22
Ті ж і Чацький.

НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
А ось і він, легкий на спомин.
ХЛЬОСТОВА
А як надума навкулачки?
ФАМУСОВ
Та ні, він буде знову спорить,
і всім за все давати здачі.
(вкрадливо)
Добродію, ти нездоровий!
Тож заспокойся, відпочинь.
Тобі потрібен сон з дороги...
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
(тихо)
В село. І грітись на печі.
ЧАЦЬКИЙ
Діагноз правильний, вгадали.
Нема чим дихать від лещат
обіймів дружніх.
І лящать
у вухах втішні мадригали.
Ногам від човгання ломотно
і попереку. Голові ж
від непотрібності гидотно,
хоч зараз ти її відріж.
(Підходить до Софії)
Якийсь тягар на душу тисне.
В пустелі — сонце поводир.
Як плавиться на сонці сир,
в людській пустелі думка кисне.
Погляну на людей мурашник —
ніхто нікого не чіпля.
Тому ж, хто дивиться здаля
і перемішує, це — каша.
Зустрів я тут одну мураху —
хлюста з портового Бардо.
Так він не їздив за кордон,
усе йому своїм тут пахне.
Він почувається царком,
навколо всі васали,
хоч жаб і поміняв на сало,
меню влаштовує цілком.
Нам він — «Боку», а ми — «Мерсі!..
«Мадемазелі» і «моншери»,
як нам, хохлам, своєї шельми
позбутись на часи усі?!
На що консенсус замінити?
Невже на злагоду? Ти ба!
Добродії, та нам труба,
як будемо луям* служити!
Ви вслухайтеся в рідну мову
і головне почуйте в ній,
і нашим Богом наше Слово
нам буде в рідній стороні.
Згадаймо київські обряди,
стрічки, вінки і рушники.
Та Русь звели не дураки,
а Святослави, Лесі, Лади...

Оглянувся, усі з величезним старанням вальсують, решта розбрелися по кутках.





* Луям — французам, іноземцям взагалі.











ДІЯ 4

У Фамусова в домі парадні сіни; східці з іншого приміщення; знизу справа (від діючих осіб) вихід на ґанок і швейцарська ложа; зліва на одному плані кімната Молчаліна. Ніч. Слабке освітлення. Лакеї чекають своїх хазяїв


ЯВА 1
Графиня бабуся, Графиня онука,
попереду них лакей.

ЛАКЕЙ
Графинь Хрюміних карета.
ГРАФИНЯ ОНУКА
(поки її укутують)
І увертюра, і лібретто!..
От Фамусов!.. таких накликати гостей!..
Не бал — покійницька пастель...
Ні з ким говорити, ні з ким танцювати...
Мені і вдома є з ким помирати!..
ГРАФИНЯ БАБУСЯ
Поїдемо, бо вже несила...
Колись із балу та в могилу...



ЯВА 2
Платон Михайлович і Наталя Дмитрівна. Один лакей біля них клопочеться, другий біля під’їзду кричить:

Карета Горича.
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Безцінний ангел мій, Платошо, що за смуток?
(цілує чоловіка у лоб)
Тобі сподобалось... зізнайся!..
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
Як завжди,
мені однаково дрімати де: чи тута,
чи вдома, чи у гурті, чи один.
Ти ж знаєш добре, як до риби я не ласий,
так і до балів, та наказуєш — роблю...
НАТАЛЯ ДМИТРІВНА
Ти удаєш із себе дідуся, та, власне,
у тобі я все люблю.
(виходить з лакеєм)
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
(байдуже)
Бал — річ хороша, та неволенька... — не так!..
Кохання — обрій,
доки ти до нього йдеш.
Яке слівце влучніше — «шлюб», а чи російське «брак» —
зрозумієш, як посіяне пожнеш.
ЛАКЕЙ
В кареті пані... вельми гніваються вже.
ПЛАТОН МИХАЙЛОВИЧ
(зітхнув)
Біжу... біжу... як Фігаро із Бомарше.


ЯВА 3
Чацький, лакей.

ЧАЦЬКИЙ
Скінчився бал. Потухли свічі..
(до лакея)
Карету!
Віче крити нічим.
День відійшов у небуття.
З чим вранці народитись,
яке насниться почуття,
щоб вранці ясно проявитись?
Чи те чекав, щоб віднайти?
Чи те зустрів, щоби зустрітись?
Спалив попереду мости —
не перейти і не зігрітись.
Нехай живе собі живе.
Нехай живе
живе в живому.
Ти, Дніпре, стогнеш чи ревеш —
течеш, щоб нашу змити втому.
Я тут не був, ти змив не те,
що так хотілося побачить.
Вона для іншого цвіте,
вона за мною не заплаче.
Славутиче, пробач за все.
Тепер по берегу піду я.
Змиває хвиля і несе
до моря все, і море чує.
Вкраїно, в мене ти одна.
Доріг розмотані клубочки...
І додається сивина
тобі твоїх синів і дочок.
Поля і степ, гаї, ліси...
іти і бачити я мушу...
Живини рідної краси
пригорнуть і зігріють душу.

Лакей повертається.

Ну що?
ЛАКЕЙ
Пробачте, винуватий.
Кучера нема ніде.
ЧАЦЬКИЙ
Шукай. Не ночувати ж.

Лакей виходить знову


ЯВА 4
Чацький, Репетилов (вбігає з ґанку,
падає з усіх ніг, швиденько підводиться).

РЕПЕТИЛОВ
Тьху ти! сплохував. — Продерти дайте очі,
щоб повірити тому, що бачать.
І бачу:
бачити охочі,
а зараз з радощів заплачуть.
Сердечний друже! друже любий!
Фальшивили й фальшивлять труби
про мене:
пустограк і блазень...
Не вір, брехня... кажу одразу.
Оце спішив, бо знав, де зачепитись,
щоби прослатись, підвестись і роздивитись.
Тож смійся:
бо коли сміються —
і вороги не б’ються.
Прийшов до тебе я: до тебе в мене потяг,
рід недуга — не відкладеш на потім.
Готовий душу я за тебе закласти,
Без неї боляче не впасти.
Це я так жартую:
Репетилов репетує!
Ти кращого, ніж я, не знайдеш... ні!..
хіба що в задзеркальній стороні.
Дітей віддам, жону продам
і буду жити від ста грам і до ста грам...
ЧАЦЬКИЙ
Та годі нісенітницю нести!
РЕПЕТИЛОВ
Мене не любиш ти.
І це не дивина:
не зліпиш кулю із лайна.
З тобою я (робєю чи рябію?.. О!)
ні-я-ко..вию...
Очей не позичаючи в сірка,
прошу пробачить віслюка!
ЧАЦЬКИЙ
Не самознищуйся — не в прорізі прицілу —
ще цілий.
РЕПЕТИЛОВ
Кляни і лай, як я народження своє.
ЧАЦЬКИЙ
Моє народження зробить це не дає.
Якщо ти з корабля на бал,
то запізнився.
РЕПЕТИЛОВ
О-по-здал.
Що бал... братове!..
Запізнився на життя,
залишилось на каяття.
Нове — іще не «нОво»...
Читав ти книгу книг?
ЧАЦЬКИЙ
Це Біблія?..
РЕПЕТИЛОВ
Ні-ні!
Про мене... бо такі, як я, завжди в ціні.
Щось я не те... Назви мене вандалом,
чим забажаєш ти — і буде мало.
Я пив до чортиків, гетер з Хрещатика наймав
і їх у карти програвав.
Бував під наглядом жандармів...
у казармі
з гусарами спав на підлозі,
був у змозі пити, а любити був не в змозі.,
міняв на ліру віру!..
ЧАЦЬКИЙ
Бреши та знай же міру.
РЕПЕТИЛОВ
Так знай: у Києві таємні є спільноти.
ЧАЦЬКИЙ
Що ви там робите?
РЕПЕТИЛОВ
Про істинне глаголим!..
ЧАЦЬКИЙ
Я зрозумів тебе: ні діла, ні роботи.
РЕПЕТИЛОВ
Та що ти!.. що ти!..
ми ж на все!.. усім!..
ЧАЦЬКИЙ
По вісім і по сім...
РЕПЕТИЛОВ
А що за люди там!.. Куди вольтеріанцям!.. —
Протуберанці!
Палаємо на всесвіт!
Волі ж, волі
так широко!..
ЧАЦЬКИЙ
Жаль — у вузькому колі.
РЕПЕТИЛОВ
Ти про Пилипченка не чув? Він пише ДЕЩО!
ЧАЦЬКИЙ
Не знає де, не знає що і за яким...
Писав би краще про жону або про тещу,
дивись — і дами прикусили б язики.
ЛАКЕЙ
(біля під’їзду)
Карета Скалозуба.
РЕПЕТИЛОВ
Чия?!


ЯВА 5
Ті ж і Скалозуб, спускається по східцях.

(До Скалозуба назустріч)
Скалозубе!.. душе моя!..
(душить його в обіймах)
ЧАЦЬКИЙ
Куди подітися від них!
(іде до швейцарської)
РЕПЕТИЛОВ
Давно про тебе гомін втих.
Казали, що ти десь в полку далеко.
Служити Марсові нелегко.
Знайомі ви? Ось Чаць...
(шукає очима Чацького)
ти ба!.. нема!..
Що ж, не судилось, мабуть, та дарма.
Не терпить матінка­природа пустоти —
є ти.
У князь-Григорія є все, чого немає.
Там кожний сам себе за генія вважає.
Ти от скажи мені, чи є авторитети?
Ти скажеш є, а там немає їх:
поети,
філософи, художники, музики
і композитори, —
і все збиває з пантелику.
Послухай, що тобі, полковнику, скажу:
я там, як музика, ступаю за межу,
бо тільки музика на цьому світі вільна —
боже... вільна!
На жаль, я здатний тільки на полярність.
Одне втіша:
полярною не може буть бездарність.
Та що це я, давай про наше, про земне:
я вчу тебе, а ти — мене.
СКАЛОЗУБ
Я дам фельдфебеля вам у Вольтери,
він вишикує вас в шеренги на «ать­два»,
як стане непотрібна голова —
на палицях поскачете кар’єром.
РЕПЕТИЛОВ
Ти все про службу, про чини
різної величини.
Мені колись хотілось теж
грошей без ліку і без меж
влади над людьми —
та слов’яни ми.
Барон фон Клоц, мій любий тесть,
був дуже близько до престолу.
Та річ про стіл, а не про честь ...—
мене фон Клоц залишив голим...
(Зупиняється, побачивши, що Загорецький зайняв місце Скалозуба, який тим часом поїхав)



ЯВА 6
Репетилов, Загорецький.

ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Продовжуйте, продовжуйте, будь ласка.
Як ви, і я такий же ліберал.
Як бачите, — не генерал:
за чесність, прямоту — фіаско...
РЕПЕТИЛОВ
Оце тобі... то Чацький раптом зник,
то Скалозуб, неначе п’яти змазав...
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
А як вам Чацький?
РЕПЕТИЛОВ
Відповім одразу:
він не дурний.
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Ні-ні!.. Йому гаплик!
РЕПЕТИЛОВ
Ми тільки-но з ним спілкувались:
баляси, баляндраси...
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
І невже ви
ні в чому не засумнівались,
його побачивши, почувши...
Він — блаженний!
РЕПЕТИЛОВ
Святий чи що?
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Ні, навіжений!
Він з глузду з’їхав.
РЕПЕТИЛОВ
Брехня!.. Це у вас ума
нема!
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Спитайте всіх... А от і князь, до речі,
Петро Ілліч, князівни і княгиня.


ЯВА 7
Репетилов, Загорецький, князь і княгиня з шістьма доньками, згодом Хльостова спускається східцями. Молчалін веде її під руку. Метушня лакеїв.

Скажіть, князівни, що із Чацьким?
1 КНЯЗІВНА
Чацький гине.
2 КНЯЗІВНА
Він здурів.
3 КНЯЗІВНА
Приречений, приречений!
4 КНЯЗІВНА
Світ увесь про це говорить!
5 КНЯЗІВНА
Зі світом сперечатись — накликати горе.
6 КНЯЗІВНА
Хто сумнівається?
ЗАГОРЕЦЬКИЙ
Та є такий Хома...
ВСІ РАЗОМ
Мсьє Репетилов, ви не вірите? Дарма.
Ви проти всіх?! Хіба так можна?
Це знає кожний.
РЕПЕТИЛОВ
(затикає вуха)
Не знав, пробачте, що усе це так серйозно.
КНЯГИНЯ
Усьому світові загроза!
У жовтий дім його відправити пора.
Коли послухати, він — голова усьому.
Його мізинець розумніший князь-Петра.
Він якобінець! Князю, їдьмо вже додому.
ХЛЬОСТОВА
(зі східців)
Княгине, карточний боржок...
КНЯГИНЯ
За мною, матінко,
боржок — не пиріжок.

Княжий почет від’їжджає, і Загорецький теж.




ЯВА 8
Репетилов, Хльостова, Молчалін.

РЕПЕТИЛОВ
Царю небесний!..
Мій дружок...
ХЛЬОСТОВА
Уже не дружить з головою.
До речі, недалечко йти,
щоб далі буть від глупоти.
Менше пий,
мій дорогий.
(до Молчаліна)
Молчаліне, іди коморувати,
а я — сама вже до своєї хати.

Молчалін іде до себе.
(до Репетилова)
Та і тобі тут годі голосити.
Додому їдь. Пора перебіситись.
(від’їжджає)


ЯВА 9
Репетилов зі своїм лакеєм.

РЕПЕТИЛОВ
Куди ж тепер анахорету?
Та хоч куди! Давай карету.
(від’їжджає)


ЯВА 10
Остання лампа гасне.

ЧАЦЬКИЙ
(виходить із швейцарської)
Що я почув! У божевільні
мене без мене призвели,
вже й співчувати почали
хто з сумом, а хто водевільно.
Гіпнозом а чи ворожбою
їх змусили таке плести.
Водночас жертви і кати
бездумно розібрали зброю.
О Боже, хто в людину вглибить
і зрозуміє, що страшніш
від язика — підступний ніж,
а чи душі похмура диба?
І це Вітчизна незрівнянна!
І це жаданий мій приїзд!
Несла Ян Гусу баба хмиз,
мені несе моя кохана.
І зна вона вже все, звичайно,
а чи то правда, чи олжа...
Можливо, що зітхнула: «Жаль...»,
танцюючи або за чаєм.
Але ж той страх, та непритомність...
звідкіль та справжність співчуття?
І недоречне каяття...
А я б — Молчаліна натомість?
Так само впала би дівиця,
коли б хто жабу їй вручив
чи випадково наступив
на хвіст собаці або кішці.
СОФІЯ
(на другому поверсі, над східцями, зі свічкою)
Молчаліне, це ви?
(поспіхом ховається, причиняє двері)
ЧАЦЬКИЙ
Вона!
Вона? Такого буть не може.
Уява хвора... дивина...
Чи з глузду я насправді сходжу!..
Та ні, не тіш себе, не тіш,
вона його до себе кличе.
Скоріш ховатися, скоріш,
хоч гратись в жмурки і не личить.
ЙОГО ЛАКЕЙ
(з ґанку)
Каре...
ЧАЦЬКИЙ
Тс!..
(виштовхує його геть)
Не зімкну очей
до ранку.
Коли пити горе —
одразу... море...
Від горя не втечеш.
(ховається за колону)


ЯВА 11
Чацький захований, Ліза зі свічкою.

ЛІЗА
Ото вже панночка!.. поклич!..
Казати легко — кликать лячно.
Софіє, ваш Молчалін — сич,
а з ним ви — мишка необачна.
У кожнім домі домові —
свої,
чужими не бувають.
Та іноді й своїх кусають,
як чорт у голові.
(оглядається)
Їй Чацький мариться!...
Давно
він вдома зі своїм коханням.
Сашко, ваш лист упав на дно
навік, а не до запитання.
Та треба кликать, як велять.
І не моє теляче діло,
це миле діло, чи не миле,—
не маю права розмовлять.
(стукає до Молчаліна)
Прокиньтесь, слухайте, не спіть,
вас панночка до себе кличе.


ЯВА 12
Чацький за колоною, Ліза, Молчалін (потягується і позіхає), Софія (крадеться зверху).

ЛІЗА
Байдуже й заспане обличчя...
На вас чекають... тож ідіть...
МОЛЧАЛІН
Ну хто б із смертних розпізнав,
що в щічках цих вогонь кохання не палав...
Та запалає.
Вогонь у служках не буває.
ЛІЗА
Вам, наречених шукачам,
не ніжитись, не позіхати б,
а, із коханням ув очах,
гарячих зустрічей чекати.
МОЛЧАЛІН
Із ким?.. з Софією?.. ні-ні!...
час без весілля проволочим.
ЛІЗА
Вона, як бачиться мені,
в подружжі з вами бути хоче.
МОЛЧАЛІН
При думці цій мене трясе,
тремчу я, наче лист осики:
мені пан голову знесе,
я ж — не цибе... і не велике...
Що ж до Софії, я у ній
свого майбутнього не бачу.
Як Чацький їй тепер чужий,
так стану я чужим.
Поплаче
і піде заміж за того,
за кого батечко накаже.
Мені не родич плем’я княже,
та плем’я медом губи маже,
чого ж цуратися його?
Хоч половину б відчувати
мого до неї почуття,
яке — до тебе!
Що казати —
ні співчуття, ні каяття.
СОФІЯ
(тихо)
Яка підступність!.. О!..
ЧАЦЬКИЙ
(за колоною)
Негідник!
ЛІЗА
А вам не соромно?
МОЛЧАЛІН
Лізо,
я батечка порадам згідно
живу, а він — не фармазон:
«Всім догоджаєш без розбору, —
і уготована майбуть.
Щоб неухильно лізти вгору,
потрібно непомітним буть».
Я зараз граю роль коханця
доньки начальника, який...
ЛІЗА
Годує, чин дав немалий.
(подумки)
Страшна подяка голодранця!
(тихо)
Ходімте, досить балачок.
МОЛЧАЛІН
Пішли ділить кохання кралі,
щоби за течією далі
пливти —
не впоперек річок.
Дай обійму тебе від серця.
(Ліза не дається)
Була би замість неї ти.
(Хоче йти, але Софія не пускає)
СОФІЯ
(майже пошепки, вся сцена напівголосно)
Не треба далі йти.
Прийшли вже, як мені здається.
МОЛЧАЛІН
Софіє Павлівно!
СОФІЯ
Ні слова.
Мовчіть, бо здатна я на все.
Не наш роман це — передмова
мого невдалого есе
(Молчалін падає навколішки, Софія його відштовхує)
МОЛЧАЛІН
Згадайте і не гнівайтесь, пробачте!..
СОФІЯ
Що згадувати... Спогади — як ніж.
Так соромно, як не було раніш,
але я не заплачу.
МОЛЧАЛІН
Ізмилуйтеся!
СОФІЯ
Встаньте... обірвали
ви в серці все, що зв’язувало нас.
Спасибі, що зробили це нараз,
але щоб сонце вас тут не застало.
МОЛЧАЛІН
Як ви накажете.
СОФІЯ
Інакше
все батькові з досади розкажу.
Собою більше я не дорожу.
Тому безглуздо дорожити вашим.
Геть із очей моїх...
Стривайте, будьте раді,
що завжди були ми як товариші.
Мені здавались делікатним ви,
насправді ж
в вас менш сміливості, ніж кривизни душі.
Сама вдоволена, що поночі все сталось:
ні докору, ні осуду в очах,
як допіру зомліла і упала.
Тут Чацький був...
ЧАЦЬКИЙ
(кидається між ними)
І зараз тут!
ЛІЗА І СОФІЯ
Ах! Ах!

Ліза свічку ронить з переляку; Молчалін ховається в своїй кімнаті.


ЯВА 13
Ті ж, крім Молчаліна.

ЧАЦЬКИЙ
Тож зімлівайте! Це тепер доречно,
причина ж бо поважніша тії:
тепер ви впали і в очах моїх,
й коханий стрибонув не в вашу гречку.
Не знаю, як я стримав напад шалу!
Дивився, бачив — вірить не хотів,
що Бог заснув, і тисяча чортів
мою любов шпурнули на поталу!
Колишній друг — не затишна посада! —
за двері заховався і мовчить.
З того, що він не в змозі догодить,
чого в нім більше — страху чи досади?
Як осягнути долі гру теминну?—
людей з душею лупить без жалю...
Молчаліни, я вас люблю:
я знаю, хто є зла першопричина!
СОФІЯ
(вся в сльозах)
Не треба, досить. Я у всьому винна.
Та хто б подумать міг, що він такий!
ЛІЗА
І грюк і гвалт, дім, як бджолиний рій!
Ось батько будуть за хвилину.


ЯВА 14
Чацький, Софія, Ліза, Фамусов,
натовп слуг зі свічками.

ФАМУСОВ
За мною! Всі за мною! Та мерщій!
Сюди всіх з ліхтарями кличте!
О, Боже ж мій! Та це — не домовий!
Оце тобі! Знайомі всі обличчя!
Софіє Павлівно!.. страмнице!..
дівице!..
Де!.. з ким!.. поплутав сатана!..
От не вмирала матінка: вона,
моя безцінна половина,
охочою була пофліртувати.
Ледь відвернусь — а поряд вже мужчина.
Й донька, як мати.
Та чим же він тебе причарував?
Сама його безумцем величала!
Та ні, це я, сліпий, глухий, ще й дурнем став,
повіривши тобі, йому й загалу!
За що покарано мене!.. Діла амурні...
ЧАЦЬКИЙ
(Софії)
Тож, дякуючи вам, мене пошили в дурні...
ФАМУСОВ
...вирішували ви.
Ти, друже, не в’юни,
я не повірю, хоч ставайте гопки.
Це ти, Пилипе, винний, що вони
тут влаштувалися. Мерзенний ти холопе!
Який же ти швейцар, що взагалі
не знаєш, не чуєш, не бачиш...
Заплачеш, хлопе,
як же ти заплачеш,
коли тебе віддам у москалі!
А ти... а ти вже, звіднице­чортице!..
Без нашого Гриця вода не освятиться.
Твої це витівки. Влаштую я тобі Хрещатик,
вбрання, обнови, і парфуми, і білила...
Геть, моя мила,
в пташарню, будеш там тріщати.
Та і тебе я не залишу, донечко.
Із Києва — в село, у глушину,
від пройд і зухів далі, в тишину,
до селянського віконечка.
Там будеш горювати,
за п’яльцями сидіти, за святцями зітхати.
А вас, добродію, ні прямо і ні криво, в те село
щоб не заносило.
Всі двері будуть на запорі, собак по колу
пущу, будьте певні, я подбаю.
поклопочуся, закалатаю...
весь Київ підніму...
на сполох вдарю,
до Сенату я дійду, до государя!
ЧАЦЬКИЙ
(після певного мовчання)
Винний... не опам’ятаюсь...
і чую, та не розумію...
розхристані думки... чогось чекаю...
плекаю... надію...
(з запалом)
Сліпець отримав нагороду —
веселки німб над річкою,
глушко отримав насолоду,
співаючи з синичкою,
безногому дають свободу
гуляти з молодичками,
безрукому дають колоду
для журавля криничного.
У кого я тепла шукав,
на кого сподівався!
чи я того колись чекав,
чого тепер діждався...
Для кого діаманти слів
нанизував на низку?..
Для кого високо летів,
щоб так упасти низько!
Ви — нічия, як нічиє
я маю в грудях серце.
В нім обірвалося моє
любовне інтермеццо.
Від цих думок так зле мені.
Кому ви перевагу віддали!
Надії зламані, усі надії зламані.
Невже сказати правди не могли,
що ви минуле обернули в сміх,
що пам’ять вам про нього осоружна,
я би про те запитувать не смів,
хто вам цей муж люб’язний.
Та байдуже,
ви з ним помиритесь, подумавши тверезо,
себе ламати, знищувать — навіщо!
Нехай не Крез він,
хай не поміщик,
та з ним ви зможете робити що завгодно:
і берегти, і сповивати,
за ділом посилати...
Муж-козачок, муж­паж — це завжди модно.
Досить!.. розривом з вами я горджусь.
Ви ж, отче, ласі до звання й до чину
в невіданні дрімайте благочинно
в парафії своїй. Я обійдусь
і сватанням погрожувать не буду.
Знайдеться підлабузник інший,
і не бракує того люду:
на гіршого є гірший.
Майбутнього він тестя буде гідний —
покірний, передбачливий і плідний.
Все.
Протверезів сповна,
очей не застить пелена.
Хоч не Ясон, хоч не моя вина,
хай буде ваше золоте руно,
мене не тішить вже воно.
І на коханця-дурника, на доньку і на тата
не буду жовчі і досади виливати..
З ким був!.. Непотріб ядний!..
Клянуть, женуть, засуджують, хулять,
ненавидять, зіскулившись, скавчать
усі — і владні, і привладні.
Шаленцем ви мене прославили. Авжеж,
це правильно: з вогню той вийде цілим і живим,
повітрям хто подихає одним
із вами хоч годину і розум збереже.
Геть звідсіля! сюди я більше не їздець,
не обернусь... Хай все це кане в Лету.
Життя... — квиток в один кінець.
Галасвіта... за сонцем... навпростець...
Карету!.. гей!.. карету!..
(їде)


ЯВА 15
Крім Чацького.

ФАМУСОВ
Що розуму у байди не сповна,
я сподіваюсь, ти сама уздріла.
Скажи мені, якого він рожна
дурниці плів отут?.. Нечиста сила!
Низькопоклонник!.. тесть!.. якийсь Ясон!..
і золоте руно!.. якийсь коханець!..
Ти бачиш, як збувається твій сон:
світ за очі забіг від тебе бранець.
Я сам звихнуся від оцих подій!
Ой, Боже ж мій!
Яка огуда!..
Що...
княгиня Марія Петрівна
казати буде?!


Грудень — березень
2010