Є!
Переспів казки Леоніда Філатова
«Про Федота-стрельца, удалого молодца»
Олексієм Ауловим
КАЗКА ДЛЯ ТЕАТРУ
Дійові особи
Потішник — ведучий
Князь — князь міста Києва
Омелько — стрілець
Голубиця — птаха
Оксана — дружина Омелька-стрільця
Сивуйко — чарівник
Посол — англійський посол у Києві
Няня — служниця при князівні
Генерал — військовий міністр
Чаклунка — лісова баба
Князівна — дочка князя
Потішник
Віриш чи не віриш —
вір —
не перевіриш.
Жив собі на світі —
не ховрах у житі —
Омелько-стрілець.
Руки — звідкіль треба,
голова — у світле небо.
Молодець.
Ні жебрак, ні цяця.
Праця —
рибальство та мисливство.
Житло —
земля, вода й повітря —
усе князівство.
Вдачі веселої,
розуму гострого,
думці — просторо.
Кмітливості безмежної.
Живий...
бо обережний.
Зі стрільцями — дружба.
Князеві — служба:
дичина і риба,
а як ні,
то — батог або диба.
Гостей у палаці —
як маку у маківці:
з Греції і Швеції,
з Польщі і Венеції,
з Візантії і Гавай, —
і всім їсти давай.
Кожна пелька
чекає від Омелька:
кізочку, куріпочку,
омарчика, кальмарчика,
лосятинки, вепрятинки...
А буває,
що якийсь нахаба
кав`яру забажає.
… Якось викликає зранку
стрільця-Омелька
князь — хропачок,
бліда поганка,
свині по петельку,
з куряче яйце голівка
блищить,
як натерта кінським гівном
долівка.
Дивиться на Омелька він,
як тертушка на хрін.
Стрілець-неборака
упрів з переляку.
Князь
У нас на сніданок —
із Англії аж —
екіпаж.
На столі ж —
солонка та ніж.
Збирайся у путь,
їжі добудь:
глухарика, чи куріпочку,
чи рябчиків четвірочку.
Не зможеш, юначе, —
страчу.
Далебі
вся державна політика на тобі.
Омелько
Я не кметь —
стрілець при хисті.
Буде що послам поїсти.
Бо якщо ні —
буть війні.
Потішник
Княже слово —
не полова —
олово:
впало — застигло….
Сонце вже встигло
залізти на капличку,
показує личко.
Обійшов Омелько
майже всю земельку
і болота, і ліси, —
все як вимерло, єси.
Ходити вже несила.
Сонце і те змора скосила.
З пустою торбою,
з кислою мордою —
а додому йти треба:
пропадеш просто неба.
Раптом — пташечка,
голубка-сіромашечка.
Сидить куделька –
не боїться Омелька.
Омелько
Чи застрелити оце,
хоч якесь, а все ж м’ясце.
А коли вже князь полає,
переблимаю слівце.
Голубиця
Стій, Омельку, не губи,
Чи й не здобич — голуби,
жменька пір’я на подвір’я
й кісточок на півгуби.
Омелько
Чи напився лісовик,
чи вже слухові гаплик.
чи іще якась халепа…
До такого я не звик.
Голубиця
Та хіба ж потрібно, хлопче,
убивати мене конче?
Я ж бо — доля на твій вік.
Все зроблю, що ти захочеш.
Омелько
Не второпаю, їй Богу,
що за птиця ти, небого.
Та гаразд, ходім додому,
бо дорога лісом довга.
Потішник
Приніс Омелько голубицю
у свою світлицю,
сів на ослоні,
поклав голову на долоні
та й задумався:
бо на троні —
не простак,
зітне маківку за так.
Не заладилось мисливство,
спить голодне князівство,
сидить Омелько, сумує,
нікого не бачить і не чує.
Сидить, з білим світом прощається,
розгублено посміхається.
А тим часом, у світлиці,
вже немає голубиці.
Замість неї — дівчинонька,
наче неба й сонця донька,
як із медом пампушечка, —
душечка.
Оксана
Добрий вечір, Омеляне!
Добрий вечір!
Я — Оксана,
Я — дружинонька твоя.
Ми тепер — одна сім’я.
Омелько
Пташечко, моя прекрасна,
добре це, але — невчасно.
Вік з тобою залишався б,
все тобою милувався б.
Та сьогодні, на світанні,
дав мені мій князь завдання:
щось повинен вполювати,
щоб послів нагодувати:
чи глухарика, чи гуску.
Бо від редьки та капусти
буде пучити послів
і не знайдуть добрих слів.
Хоч на дичину й не час,
та наказ, то є наказ.
Я болота всі пробрьохав,
та ніде не пахне й трохом.
Князь мені за це усе
вранці голову знесе.
Оксана
Облиш печалі, чоловіче,
Стара з косою ще не кличе.
Чи й не горе для стрільця —
гнів старого горобця!
Буде панству свіжа їжа
хоч із лісу, хоч з Парижа.
(Оксана у долоні б’є)
Гей, Сивуйко, де ти є?!
Сивуйко
Тут я, тут, величність ваша,
зараз буде все, як завше.
Потішник
А князь із послом
сидять за столом,
не дивляться один одному у вічі,
як пасинок і вітчим.
З ними — князівна,
ні крива, ні рівна;
князівни няня,
як муха в сметані.
Сиділи б і досі,
колупались у носі,
вивчали б і понині
плями на скатертині.
Та чудесним чином
змінилася картина:
стіл з різьбленого дуба —
очам любо.
Як на небі, на столі —
Коровай-сонечком на чолі.
А до сонця —
все, що їсти й пити хочеться:
смажене і парене,
І сире, і варене,
мащене й не мащене, —
все гатунку найкращого.
А до цього дива —
медовуха й пиво.
Мить —
і, як синиці з клітки, —
плітки.
Князь
Слухай, Жорже, лорде, пер,
розкажи, щоб я допер,
нащо ти отак на мене —
«сер» та «сер»?
Посол
Сер!
Князь
Кажуть, в Англії — прогрес.
Але чим знімають стрес,
медовухою чи пивом,
чи горілочкою?
Посол
Єс!
Князь
Делікатний інтерес,
я — в німій увазі весь:
наша донька
(як шкуриночка на салі)
гарна?
Посол
Єс!
Князь
Ще питання, і увесь
буде, як то кажуть, хвесь, —
як жінки англійські ходять,
в панталонах а чи без?
Посол
Єс!
Няня
Княже, тьху, лиха година!
Посоромився б дитини.
Князь
Цить, корово на льоду,
я політику веду.
Глянь, як дівка підросла,
а худіша від весла.
От і мислю, як віддати
нашу паву за посла…
Няня
Боже, за таке цабе
пожаліла б я й себе.
Баньки вирячив, падлюка —
все, здається, загребе.
«Єс» та «Єс»…
А їсть он як —
наче в пузі переляк!
Князь
Цить, дурепо, не лящи!
Повний рот тобі хрущів!
Розженеш, як розігнала
Всіх заморських аташів.
Ось же ж був гишпанський гранд,
камінюк — на сто карат,
золоте цебро у вусі…
Чом тобі не варіант?
Ти ж зробила так, щоб гість
сів на цвях, аж полились
сльози з носа. Втік сердешний,
в політичну впавши злість.
Няня
Пам’ятаю, як цей гранд
підборіддя клав на бант,
крюконосом ліз у глечик —
аж до пупа провіант.
На питання на усі,
як папуга: «Сі» та «Сі»…
Мить — і тільки голівоньки
та хвости від івасів.
Князь
За цю лінію твою
в допрі я тебе згною,
ти у мене заспіваєш,
як на сковорідці в’юн!
Був із Прусії барон —
поруч хоч саджай на трон.
Але ж ти, стара рахубо,
підпекла йому нутро!
Няня
Ой, барон, велика цяця!
Скупердяй, яких нема!
Ні вітрила, ні керма…
Більше розуму у зайця.
Князь
Ну вже, стерво, дай-но час,
буде брага й буде квас,
як потрапиш під гарячу
руку —
вичиню нараз!
Той — не той, і цей — не цей,
золоте знеси яйце:
і знайди князівні хлопця,
щоб з лицем і гаманцем.
Князівна
Тату, любий, відчепіться,
не спихайте доньку з рук.
Мужа я не під спідницю
хочу
і не під каблук.
Аташиця — не для мене,
і послиця — не таке:
те — старе, а те — зелене,
те — гниле, а те — бридке!..
От Омелька б...
От стрільця б...
Та не залицяється!
Князь
Цить, дурепо!
Цить — мовчи!
Місце тісту на печі.
Ач, сміття під образами!
Йди, сульфеджію учи.
Про стрільця щоб я не чув.
А от кметя вже провчу,
відгалужу від палацу,
відсічу вже, відсічу!
Потішник
Був у князя генерал,
все до відома збирав, —
і плітки, і вісті
і в селі, і в місті.
Мордяку в бородяку сховає —
винюхує, видивляє.
Де два збираються,
йому вже змова ввижається.
Зелена картопля,
на картоплі — мундир,
оце і є генерал Рудимир.
Знає, стерво, усе, —
навіть в кого яка курка
які яйця несе.
А вже як свято чи весілля,
розпустить картопля бадилля:
і зверху, і знизу —
шпигуни та лакизи.
А о сьомій ранку,
при параді, —
на князівській нараді.
Князь
Генерале, чом, як сич?
Чи проспорив могорич?
Й досі ще не похмелився?
Носа в бороду не тич!
Може, в карти все програв?
Може, вчора щось не вкрав?
Мо’ гармати повсихали,
і не всунути ядра?
Генерал
О, великий, мудрий княже,
зав’язалось — не розв’яжеш.
Й штурмом взяти не під силу
а-ні з фронту, а-ні з тилу.
Був я вчора у стрільця,
у Омелька-молодця,
бачив жіночку Омелька:
як медова карамелька.
Дівчини такої вроди
я й в султанів не знаходив.
Як поглянув на красу —
очі, брови і косу —
так і гепнувся з порога, їй Богу!
І ні їсти, і ні пити,
ні лежати, ні ходити
я не можу.
Щонайгірше:
ніч писав любовні вірші.
А до лікаря прийшов,
каже: «Це любовний шок».
Князь
Обійшов мене стрілець,
чи не знав, що я вдовець.
Отож кралю — до палацу,
щоб вже завтра — під вінець!
А стрільця — під три чорти…
Батогами…
Й замести
всі сліди перебування
отієї срамоти!
Генерал
Дівку вкрасти — не проблема,
та народ тепер не чемний.
Як дізнається про гріх,
струсить,
як собака бліх,
нас обох.
Тебе й мене
покарання не мине.
Князь
Слухай, бовдуре старий,
ти завжди такий дурний?
Чи лише у понеділок?
Бо й насправді день важкий.
Ти колись таке стрічав,
щоб собака не гарчав?
Дій, міністре, по закону,
тобто, щоб ніхто не знав.
Ну а я тобі за це —
золоте (у ніс) кільце!
Ха-ха-ха!
Та я жартую.
Орден матимеш за це.
Потішник
Цілий день генерал
розум у кулак збирав,
мокрів від поту і кумекав,
як зі світу ізжити Омелька.
Повтікали всі думки,
залишились одні матюки.
Бив себе у пику,
за бороду смикав…
Ще б трішки —
повис би на віжках.
Та згадав знайому чаклунку, —
і потепліло у шлунку.
Випив жбан браги хмільної —
і у ліс, до старої.
Замуркотіла баба, як та киця,
вище колін підняла спідницю.
На голові — гербарій із зілля,
і зиркає із-під бадилля.
Чаклунка
Рудимире,
Князю Тьми,
чи це ти?
Чи брешуть очі?
Промінь сонця серед ночі
чи будяк серед зими?
Чи на Київ лях попер?
Чи зелена в грудях жаба?
Чи твоя дурепа-баба
б’є за мене і тепер?
Зжуй коричку із ялички.
Це тобі не гербіцид.
Батько твій, і дядько, й дід
тут бувати мали звичку.
Генерал
Ні, хворіти я не смію,
що не велено — не вмію.
В мене, серденько моє,
делікатна справа є.
Треба одного стрільця
стерти із землі лиця.
Тільки маківку зрубати —
із народом клопіт мати.
Отруїти — теж не вихід,
краще — з розумом і тихо.
Скумекай, майстрице,
як годиться.
Чаклунка
Чари-мари, чорний цвіт,
знизу — попіл, зверху — лід,
туз бубновий, сімка хрест,
чарівний подайте перст.
Ти розмотуйся, куделько,
що робити із Омельком?
О, спасибі!
Бачу, бачу
килим в золотім шитті,
а на нім, як і в житті,
все цвіте, сміється, плаче.
Хай стрілець оце добуде,
ні — то і стрільця не буде.
Генерал
Мудра ти!
Із лісу в місто
хоч тягни тебе в міністри.
Бо в старого князя — шиза:
женихатись, бачиш, лізе,
а написано на морді,
що не всі тузи в колоді.
Чим же ж я тобі віддячу
за усе твоє добро?
Вже моє старе нутро
не гуля, як хвіст собачий.
Чаклунка
Рудику, облиш подяки.
Ми ж давно уже свої.
Щастя — бачити твої
хитрі очі і мордяку.
Буде гірко, йди сюди.
Я ще жінка хоч куди.
Срібна я, та все ж куничка,
а не нутрія з води.
Потішник
Князь Омелька кличе,
заздалегідь себе диче.
Очі кров’ю налива —
шука слова.
Князь
Килим витчи ти за ніч,
та для трону — не на піч.
Щоб на нім життя буяло.
Зрозумів у чому річ?
Щоб князівство все моє
бачилось таким, як є.
Бо моя короткозорість
все уздріти не дає.
Не здобудеш килима —
і тебе нема.
Покоротшаєш одразу
на все «горе від ума».
Потішник
Прийшов додому стрілець.
Все, думає, кінець,
чеше потилицю,
жовна ката на вилицях,
сидить на лаві й кисне,
нижче за вуса ніс висне.
Оксана
Чом блідий, неначе мрець?
Ні до браги, ні до… їжі…
Чи у мене хліб не свіжий?
Чи кістлявий холодець?
Омелько
Та яка там, Ксено, їжа...
Мало князь мене не вбив,
наче я йому на грижу,
нижче пупа, наступив.
Каже, килим принеси
та казкової краси,
щоб на ньому все цвіло
і буяло, і жило…
Оксана
Тьху на тебе, чи й не горе
від старого мухомора!
Їж та пий, облиш його
та лягай відпочивати.
Вранці килим буде мати
вурдалака аж бігом.
(Оксана у долоні б’є)
Гей, Сивуйко, де ти є?!
Сивуйко
Тут я, тут, величність ваша.
Зараз буде все, як завше.
Потішник
Князь ще очі не протер —
Воїн килима припер.
Князь ізблід, немов стіна, —
Долі щелепа вставна.
Омелько
Княже, Ксена ніч не спала
й диво отаке зіткала,
будеш бачити
вже ти,
що любити й берегти.
Князь
Локшу ти мені на вуха
не навішуй, бо ніззя.
От потилицю почухай
і скажи, де килим взяв?
Омелько
Не подобається, князю?
Не міністр я — не збрешу,
килим — в торбу і одразу ж
з ним додому почешу.
Князь
Досить.
Хай вже буде так.
Ось за килима — п’ятак,
на горілку чи на пиво.
Й геть з моїх очей, лайдак!
Потішник
Кличе князь генерала,
й зразу ж — тиць його в «забрало».
Був старий важкий на руку,
і його наука —
у генерала під очима, на чолі
і взагалі…
Князь
Як твої, бурмило, справи?
На стрільця знайшов управу?
Ти широкий у плечах,
а макітрою зачах.
Генерал
Світлий княже, згоден я:
темна маківка моя.
Та ніколи не зробити
із ворони солов’я.
Дай шаблюку, дай коня,
і не буде
зна-чен-ня
мати,
скільки в полі турок.
А в інтригах я —
придурок.
Князь
Брешеш, зможеш…
Бо, таки,
на тобі я залюбки
вже почухаю біленькі,
ніжні княжі кулаки!
Хоч коняче їж лайно,
а укоськай все одно
непокірного раба.
Отакий шмаркач!
Ти ба!
Потішник
Рано було Рудимирику
колоти дірку на мундирику.
Впав у відчай,
подумати б, та нічим.
Немає там і півдумки.
Хочеться — а дульки!
Крутись не крутись,
а без чаклунки не обійтись.
Чаклунка
Ба, ти, Рудику, — ізнов!
Чи біда, або любов
привела тебе до мене?
Слухаю уважно.
Мов!
Генерал
Завітав до тебе я
знову з тим же ж,
тля моя.
Носа всім стрілець утер.
Ліпше ворожи тепер.
Не такий він вже простак.
Так-розтак!
Чаклунка
Чари-мари, чорний цвіт.
Знизу — попіл, зверху — лід.
Туз бубновий, сімка хрест,
чарівний подайте перст.
Ти розмотуйся, куделько,
що робити із Омельком?
Бачу:
роги золоті
і копита не прості —
перли сипляться, як скаче, —
олень!
Князь його схотів.
Потішник
Знову обома очима
Омелько перед князем блима.
Ще не встиг піт стерти з чола —
нові діла.
Князь каже,
як на шиї
козаку мотузку в’яже.
Князь
Ну, мисливцю, все покинь:
гордощі свої і лінь.
Вислухай-но слово, княже,
бо воно — не «цінь-цвірінь».
Хоч під три чорти піди,
а до ранку приведи
із рогами золотими
оленя мені,
сюди.
Як не зможеш привести,
мушу голову знести,
а твою дружину, Ксеню,
запечу у монастир.
Потішник
Знову Омелько ледь ноги волоче —
дихати не хоче.
Соплі через плече —
та не втечеш.
Оксана
Чом ти знову, наче сич?
Світить свічка, гріє піч.
Борщ, вареники, сметана…
То ж повідай, в чому річ?
Омелько
Князь розгнівався украй,
оленя, кричить, давай.
Щоб у оленя того
були роги ого-го —
золоті,
і перли, перли
з-під копит.
Скатує стерво,
як тварини не знайду
і в палац не приведу.
Оксана
Та хіба ж оце біда —
рогоза та лобода?!
(Оксана у долоні б’є)
Гей, Сивуйко, де ти є?
Сивуйко
Тут я, тут, величність ваша.
Зараз буде все, як завше.
Потішник
Ледве в небо — сонечко,
а Омелько — осьдечки.
Ледве півень «Ку»… —
стрілець із оленем
на мотузку.
У князя від гніву
закололо зліва.
Омелько
З лісу дикого я, княже,
з гір високих, — не з турне.
Олень ось.
Що ще накажеш?
І куди іще штурнеш?
Князь
Ти обдурюєш мене.
Не дихну — брехнею тхне.
У твої поневіряння
не повірить і дурне.
А тепер розказуй, гад,
що оце за промінад?
Ти галасвіта на вусах
ізлітав туди й назад?!
Омелько
Оленю не радий.
Бачу.
То нехай тваринка скаче.
Я — за ним.
Що накує —
не твоє вже,
а — моє.
Князь
Йолопе, облиш мені
словеса свої дурні,
бо язик без тебе буде
вихилятись на вогні!
Годі вже,
бо за престиж
і люципера пробачиш.
На п’ятак.
Не треба здачі.
Відлітай, хоч у Париж.
Потішник
В хаті Рудимира тихо.
Генерал не чує лиха.
Та недовго.
Навпростець — гонець.
Генеральському покою
із гінцем прийшов кінець.
Забув вояка про підштаники,
про сметану і про драники.
Чоботи — на босу ногу
і — в дорогу.
Князь
Ну, кажи, старий бобер,
як тобі кметь носа втер?
Як гадаєш, будем жити
чи не жити відтепер?
По тобі вже некролог
написали, бачить Бог.
Тільки треба вирішити,
як тебе нам порішити —
оглушити канделябром
чи у ліжку задушити?
Генерал
Нахалепав, княже, я,
то ж карай, вина моя,
тільки на стару колоду
не зважає течія.
Ні кебети, ні слівця
я не маю, і стрільця
не переборю ніколи,
хоч три смерті обіцяй.
Князь
І оце за все подяка?!
Хочеш — вий, а хочеш — гавкай,
та з Омельком розберися,
генеральська ти мордяко!
Потішник
Рудимир узяв хортів,
та й пішов, куди хотів:
до чаклунки, в ліс,
черево поніс.
Чаклунка
Бачу, що не при собі,
он і прищик на губі.
Ой, розтринькаєш здоров’я
в політичній боротьбі!
У політику тепер —
водяний! —
і той попер,
Робить гривні із латаття,
кажуть, він вже мільйонер.
В голові — як в поплавку,
ні «ги-ги», а-ні «ку-ку»,
перекриє, каже, воду
лісу і лісовику.
Знаю, каже, без води
Попливе усе сюди.
Генерал
Ти, баберо, не крути.
До могили довести
треба клятого Омелька.
Ні — так он мої хорти
враз тобі добавлять клепу.
То ж чаклуй, стара дурепо!
Чаклунка
Чари, мари, чорний цвіт.
Знизу — попіл, зверху — лід,
туз бубновий, сімка хрест,
вказівний подайте перст.
Ти розмотуйся, куделько,
що робити із Омельком?
О, спасибі, бачу, бачу
і за послугу віддячу.
Має Омелян добути
те, Чого Не Може Бути.
Потішник
Кличе князь стрільця-молодця
на побачення
державного значення.
А казці ще далеко до кінця.
Князь
Зараз же мені добудь
Те, Чого Не Може Буть.
Запиши усе дослівно,
щоб в дорозі не забуть.
Ха-ха-ха!
Як не знайдеш,
пожалкуєш, що живеш.
Зрозумів, нечиста сило,
що наказую?
Омелько
Авжеж.
Потішник
Прийшов Омелько додому —
лиця нема на ньому.
Білий, крейда наче,
мало не плаче.
Сів біля вікна —
в очах пелена.
Оксана
Що з тобою, милий мій?
І змарнілий, і блідий.
Хочеш — з сиром пиріжечків,
хочеш — чарочку налий.
Омелько
Що робити?
Як тут буть?
Ні заїсти, ні збагнуть.
Мушу я знайти до ранку
Те, Чого Не Може Буть.
Оксана
Не печалься, любий друже,
хоч знайти це важко дуже,
та можливо.
Хто кохає,
все на світі подолає.
Те, Чого Не Може Бути,
є, та нам ЙОГО не чути.
Є, та нам ЙОГО не видно.
Гідно треба жити.
Гідно.
Омелько
Ксено, люба, не журись,
за Нічим піду кудись.
Те, Чого Не Може Бути,
сам добуду десь колись.
Зачекай мене, не плач,
за розлучення пробач.
Ображати будуть,
в тебе —
сковорідка і деркач.
Потішник
Покинув Омелько
рідну земельку.
Генерал про те як взнав,
у палац прителіпав.
І чекає товстомордина
на ордена.
Князь
Говори, старий меніск,
справи як у Омеляна?
Він в бігах?
Чи тут завис?
Генерал
Тільки сонце в небо здерлось,
наше лихо геть поперлось.
Без вітрила, без керма
за Отим, Чого Нема.
Вже не буде сутички
із Омельком тутечки.
Князь
Дуже добру ти приніс
звістку, хоч і не сюрприз.
Дівку хутко будем брати,
не поділась би кудись.
Нянечко, ходи сюди,
та — за діло, за труди:
сиве виривай волосся
з голови і з бороди.
Що залишиться чеши,
та легенько, не спіши,
це ж тобі не на вгороді
пирії та спориші.
Няня
Щоб чужую красти милу,
треба чоловічу силу.
Ну а ти, старий рахубо,
можеш в ліжку врізать дуба.
Чистотілу пупа нижче
увітри й побачиш:
все це,
що бубнявить,
розсмокчеться.
Князь
Генерале, не мовчи,
бо понижчаєш на чин.
Чи не бачиш, як поганять
княжу вроду без причин!
Як торнадо, баба дме,
ну а ти — ні тпру, ні ме.
Ти міністр?
Чи хвіст моржовий?
Рудимир?
Чи рудимент?
Генерал
Хай ховрах сидить в норі,
виколупує з ніздрі
цю брехню.
Ти, княже, сильний,
у соку і на порі:
гордий профіль, крок твердий,
з тилу — наче хан Батий,
з фронту — Муромець Ілля
(як дивитися здаля).
Князь
Чуєш, що сказав міністр?
Хоч дурний, а все ж брехні
князеві не скаже в вічі,
як говориш ти мені.
Стережися і не шкодь.
Уперед, вашблагородь!
Потішник
Їде князь на Оксану подивитись,
засватати її і одружитись.
Сам у кареті сидить,
заморським зіллям смердить.
За князем — свита,
напудрена й завита,
за свитою — скриня
для майбутньої княгині.
Князь
Твій Омелько мій наказ
хай виконує.
Це нас
не повинно турбувати.
Ми одружимося.
Оксана
Щас!
Натовчу свині щириці,
до бика зведу телицю,
повернусь,
тоді вже дам…
нареченому по пиці.
Князь
Нам, дівчисько, не до гри.
Носа дуже не дери.
Свата князь! —
не хамське рило —
пропонують, так бери.
Витребеньок не чини,
швидко пельку зачини.
Як від щастя очуміла,
то нашатирю нюхни.
Оксана
Слину витри й не сичи,
головний для мене чин —
мій Омелько.
А за тебе…
хоч шаблюкою січи.
Князь
Ксено, ти мене не зли,
бо з Мадриду привезли
чоботи гішпанські
карні1 —
добрі будуть очі карі.
Краще з долею змирись,
в хату йди, причепурись.
Князь чека на тебе, дівко!
Треба хутко!
Не барись!
Оксана
Діду, геть з моїх очей,
бо вперіщу рогачем —
покоротшає статура
від корони до плечей!
Князь
Рогачем? Кого? Мене?
Ти — скажене чи дурне?
У кайдани бунтівницю!
Хай неволеньки нюхне.
Оксана
Княже, щоб мене спіймати,
треба соколом літати.
1 Іспанські чоботи — пристрій для катувань.
Ти ж — старий, глухий індик
і до висоти не звик.
Прощавай і не трясись,
мо’ , побачимось колись.
(Оксана перетворюється
на голубицю і летить геть).
Потішник
А Омелько
обійшов майже всю земельку,
майже сто морів
переплив,
їв халву, кишмиш, хурму,
та не втратив розуму
і надії.
Чудес на планеті —
як мух у туалеті,
а того, що треба,
не знайшов під небом.
Час іде,
а Того, Чого Нема, —
ніде.
Та не впав стрілець в істерику —
поплив до Америки.
Океан буяє —
краю немає.
Раптом, хвиля у борт, як дасть —
корабель хрясь.
А нашого стрільця
викинуло на каміння острівця.
Омелько
Я готовий побожиться,
що гидкіш не бачив місця:
небо, скеля і вода.
Ще й солона.
От біда,
їв би зараз і свиріпу,
та пішла б і лобода.
Голос
Гей, козаче,
це чудово
чути,
як про їжу мовлять!
Є що їсти,
є що пити
й під винце, й під оковиту:
ось в сметані карасі,
краби, стерлядь, івасі,
ось ковбаси, ось сири,
глечик чорної ікри,
ось супець із черепахи,
виноград із Карабаху…
Все на світі в мене є.
І оце усе —
твоє.
Омелько
Хто мені оце говорить?
Каменюка?
Небо?
Море?
Тут сховатись, наче ніде.
Хто говорить, хай підійде.
Я не звик один сидіти,
сам з собою їсти й пити.
Мо’ по чарочці удвох
посмакуєм?
Бачить Бог,
без хазяїна — незручно.
Пригости-но власноручно.
Голос
Так воно.
Та мій портрет
і для мене є секрет.
Чи існую, чи нема —
я не знаю.
Все — дарма.
Їжа є, та нічим їсти.
Є ослін, та нічим сісти.
Є тютюн, та нюхать нічим.
І отак не рік —
а вічність!
Удавитися волію,
та нема у мене шиї.
Хто я?
Що я? —
Аж трясе...
Остогидло так усе!
Омелько
От так зустріч!
От сюрприз!
Чи я сподівавсь колись,
що отут тебе зустріну,
Диво Дивне,
Диво-Ікс!
Та хіба це не отрута —
на камінні буть-не бути.
Мо’ , зі мною — на Дніпро,
до великого Славути?
Голос
Я готовий-хоч куди,
геть аби від самоти.
Омелько
То ж — в дорогу.
На Русі
зачекались нас усі.
Потішник
Повернувся Омелько з мандрівки,
та немає домівки.
Стримить із попелу одна труба…
Не стрічає голуба
Голубка-Оксана —
дружина кохана.
Та ні,
в кущах
голубиця згорнулась клубочком,
заплющила очі,
голівку сховала під крильце…
Оксана це!
Омелько
Ксеню, сонечко моє!
Відгукнися, де ти є?
Чи жива?..
Овва!
(Голубиця стає Оксаною).
Оксана
Із поверненням, коханий!
Як ти довго мандрував…
Чи забув свою Оксану?
Чи вже іншу покохав?
Може, у чужих краях —
кращі горлиці, ніж я?
Омелько
Я побачив білий світ,
Жозефін і Маргарит,
та таких красунь, як ти,
за кордоном не знайти.
Був я там, де і нога
не ступала чоловіча.
Догодив я князю тричі.
Це — усе,
хоч «мур-р-р», хоч «гав».
Оксана
Забере хай князя грець!
Що утнув цей удовець:
ти — із двору,
він — до мене
із наказом під вінець!
Омелько
Куряча він сліпота,
мухомор і блекота!
От і стій за княже діло…
Це ж не князь,
а срамота!
То ж прийдеться розтлумачить
і віддячить.
Потішник
Зібрав Омелько людей
і до князя іде.
Генерал пронюхав
і — до державного вуха.
Генерал
Світлий князю, нам гаплик!
Весь народ неподалік,
а зібрав усіх Омелько.
Покоротшає наш вік.
Князь
Скинь, міністре, паранжу —
не туркеня
і не жуй
соплі.
Ти ж старий вояка.
Дій!
Заснеш — не розбуджу.
Після дощику, в четвер,
будеш знову кавалер
Ордену Моєї Слави.
Бийся!
Ти ж іще не вмер.
Генерал
Я тобі скажу одверто:
йти за тебе?
То вже ні.
Дати ордена мені
обіцяєш…
Як?
Посмертно?!
Ось народ тебе прищучить,
будеш знати, як гадючить!
Потішник
Дурило…
А як заговорило!
Не той час,
щоб рубонути з плеча.
А князь
зробив пику поважну,
вийшов до людей і каже:
Князь
Чи поля побила тля?
Чи вже репнула земля?
Чи татари на порозі?
Чи з Варшави суне лях?
В кого розуму нема,
хай виходить.
Є тюрма
з ланцюжечком,
відпочине,
охолоне, подріма…
Омелъко
Може клепу й небагато
в нас,
та чисті руки й хати.
Й відрізнити нам не тяжко
де лайно,
а де ромашки.
Ти навіщо, мухоморе,
відіслав мене за море,
за високі за хребти
і поніс трухляві кості
до моєї жінки?
В гості?
Чи спасти від самоти?
Князь
Чом державному лицю
роги наставлять стрільцю?!
Чи я рівні не знайду…
Оком тільки поведу,
і, аж до Пелопонес,
буде черга із принцес.
Омелько
Слину у свисток не дми.
Не на чай до тебе ми.
Як заїду по мусалам —
долетиш до Костроми!
Думаєш, на мене клав
ти усе, чого не мав…
Ти в моїй особі люду,
люду в душу наплював!
Князь
Мій народ — мені рідня,
хоч і клопіт учиня.
Я без думоньки про нього
не прожив би і півдня.
Вранці мажу бутерброд
й думаю: а як народ?
Ні вино не ллється в горло,
ні ікра не лізе в рот.
Винуватець — генерал! —
інтриган і аморал.
Він на мене лив помиї
з міністерського цебра.
Хай виходить.
Де він там?
От вже я йому задам!
Позриваю нагороди
і у рекрути віддам!
Генерал
Що ви, хлопці, я за вас
бився з ворогом не раз.
Чи посмів би я колись
проти люду виступати!
Хай розжалують в солдати,
хай зашлють мене кудись!
Винуватиця — чаклунка:
завороже, заморочить,
розлад зробить, де захоче,
хоч в князівстві,
хоч у шлунку.
Сатана — нема страшніш!
Хоч пали її, хоч ріж...
Сатана,
нема якої
в цілім світі са-та-ніш!
Йди сюди, хворобна тля,
йди і в очі людям глянь.
Не підійдеш, я дістану
шаблею і звідціля!
Чаклунка
Я — фольклорний елемент.
Є на те і документ.
Й взагалі летіти можу
хоч куди в один момент.
Чи городи вибив град,
чи краснуха у кнура,
чи у князя лізе грижа, —
винуватець хто?
Стара!
Випадково, не навмисно
я робила некорисне.
Зізнаюся: винна тяжко,
та не більше, ніж ромашка,
бо природи я дитя,
й залишок свого життя
проведу за каяттям.
Омелян
Ну й народець — трійка ця!
Ловить рибу на живця.
А живці — це ми із вами.
(в їх очах)
холопи й хами.
На розправу ми не люті,
та, вважаю, добрі люди,
кинемо оце добро
в бочку,
бочку — у Дніпро.
Щоб нудною процедура
не була,
дамо бандуру.
Чув я, що оця стара
на бандурі добре гра.
Може, музика й Всевишній
їх пробачать за колишнє.
А тепер, слав’янський рід,
витягни носи з борід,
будем свято святкувати
від зорі і до зорі.
Де Ти там, Кого Нема?
То ж руками обома
накривай на стіл хутчіше,
не печалься за трьома.
Пригости усіх киян
тим, що їв у тебе я,
що дають Азов, Арал чи
Сирдар’я, Аму-Дар’я.
Із Америки — маїс,
із Китаю — білий рис,
із Туреччини — фісташки,
з Вавілона — барбарис.
Ну, а хто захоче браги
не від греків чи варягів,
борщ, чи сало
(з перцем щоб!),
чи іще якої страви,
чара — в ліву,
ложка — в праву.
Й будьмо, друзі!
Є за що.
Потішник
Був і я на тім бенкеті,
їв шашлик.
балик,
спагетті.
А як доїв холодець,
то і казці кінець.
А що казка дурна,
то оповідача вина.
Та чи знав би ти без дурнів,
що розумний і культурний?
Що ріднії тобі поля,
Ліси, галявини і плеса?
А декому лиш те земля,
що налипає на колеса.
Те, ЧОГО НЕ МОЖЕ БУТЬ,
є на цім на білім світі
кожної живої миті.
Є й було.
Та не збагнуть
усього,
що в нас, в крові,
без царя у голові.
2004