ДІОГЕН
Хай влада часу не щадить імен,
хай на пісок розмелює каміння...
Як вітром ще посіяне, насіння,
не вмре у слові й славі Діоген.
Він вчив задовольнятись тим, що є,
найлегший путь він указав нащадкам.
Не мав нічого він, та з заощаджень
його
нам небо милість подає.
Перефразовано з напису на
пам`ятнику Діогену в Синопі.
1. ІЗГОЙ
Діоген – син міняли Гикесія – був вигнаний
з рідного міста(Синоп) за фальшивомонетництво.
Фраза дельфійського Оракула «займись перечеканкою монет»
була сприйнята Діогеном буквально. Значно пізніше Діоген
зрозумів, що мав на увазі старець і до кінця свого життя
«перечеканював» світосприйняття.
«Як час – це гроші,
в прірві вже – мільйони
мого життя,
синопського життя:
фальшиві ж бо,
як всі людські закони,
тому в мені немає каяття.
Харон залізе в рот, як у валізу,
а там – не те, що віє і мете,
тому за Стікс
не дасть небозі візу,
та я й не сподіваюсь на святе,
Неначе «ГЕ»,
залишусь на цідилці.
Та і нехай –
ворони роздеруть.
Їм за своє – в пушку –
сприйметься рильце.
Й птахи, як люди,
свій свого cклюють».
2. В АФІНАХ
Знайомий афінянин пообіцяв знайти житло,
але забідкався і забув,
Діоген оселився у величезному піфосі який лежав
На риночній площі, біля статуї
Матері Богів.
Тікало сонце за святі Афіни,
неначе ці крамольнії думки
почуло від злиденної людини,
чию подерто шкіру на шматки.
А-чи одежу. Сонечку не видко...
Йому з небесся не важливо це,
не до дебатів – курка чи яйце –
бо треба сходить і заходить швидко.
Як сонях сонця розтрусив насіння,
й лишилось в небі тільки відбиття,
Морфея проганяли в забуття
безкомпромісні пам'ять і сумління:
«Гикесій, батьку, я перечеканю
твоє й своє фальшиве – на знання.
Я зрозумів оракула й чекання
завершую.
Та тільки навмання
іти до них – це розкіш величезна.
Життям платити, а блукать в імлі,
добро і зло звалити на терези,
щоб чаші не торкалися землі?
Ні. Треба вранці в Антисфена влучить –
добуть вогню від блискавиці знань.
Герой Танагре і Сократа учень
повинен учня в учневі впізнать.
Немає затишку і супокою.
А чи життя існує взагалі?
Троянський кінь –
ахейський кінь для Трої,
ахейський кінь
всій Азії Малій.
Маленька мишка поруч копошиться.
Ніщо не може миші буть взірцем
Плювать їй, що Афіни – це столиця,
їй всі столиці – на одне лице.
Їй все одно – і згоди, і незгоди,
Їй невідомий світ людських бажань,
розчарувань, любові, насолоди,
світ небезпечних див і коливань»
...Ізгой і волоцюга, голий, босий,
він засинав під плин своїх думок,
а прокидався світовий філософ,
відоміший, ніж « Світовий Пупок»*
* Місто Дельфи вважалось Пупом землі.
З. АНТИСФЕН
Антисфен – давньогрецький філософ (435– 370 до н.е.)
засновник школи КИНІКІВ (циніків, на грецькій мові
KYON – собака). Найсуворіший з учнів Сократа, герой Танагре
(мається на увазі місто в середній Греції,)
Особливу увагу приділяв проблемам етики, пропагував
аскетизм. В свій час, щоб навчитись у Сократа
витривалості, проходив по 16 кілометрів в день.
«Життя собаче...
Так, життя собаче...
Але життя ж...
Й не гірше, ніж людське...
А я вважаю краше, бо не баче
людського —
несуттєве і мілке.
Як всякій справі,
треба й доброчесті
учитись.
В кого?
А… та ж Антисфен.
Живе цей БОЙОВИК на перехресті
подій, думок і світових імен.
Нема нічого –
нічого й втрачати
Не маєш віри –
нікого зріктись.
Не народився –
то й не помирати.
А як не маєш зору –
не дивись.
За Антисфеном – киніки, як тіні...
Хто ж інший піде?
Гербує «ІНШЕ'».
Добропорядність –
тільки на вітрині,
а за вітриною – лайно лише'.
До насолод презирство і зневага –
теж насолода.
Кожний раб уздрів.
За Антисфеном –
бідняків ватаги,
вільновідпущеників і рабів.
Сприймати холод, голод –
як належне.
Але до цього треба дорости.
Свобода –
щось таке необережне:
не збережеш таку, як хочеш ти».
...До Антисфена відчинились двері,
ввійшов в старій хламиді одинак.
Нікого не було на цій прем'єрі,
та, по легенді, це було отак:
«Даруй, що без запрошення, вояче.
Та в мене – найповажніша з причин:
навчитись хочу думати і бачить,
хоча б, як Антисфен.
Отож навчи».
«Котись в тартар!
Своїх скажених доста.
Й хвостовилявним –
хоч снопи снопуй.
Тобі давно не рахували кості?
Давно?
То я вже...
Кості приготуй».
«Ну що ж, будь ласка,
як тобі несила.
А я вже звик, бо битий був не раз.
З чого почнеш –
із фронту, а-чи з тилу?
А як не вб'єш, то вчитимеш.
Гаразд?»
«Ги-ги!
Та ти, я бачу, вже дорослий.
На сміх піднявсь,
хоч не Олімп, та все ж...
З горба свого – якийсь,
та бачиш простір,
а там – дивись –
до простору зростеш»
...Між Діогеном і Сократом –
кома –
це Антисфен в історії світів.
Дивлюсь на учнів і:
«Грядеше комо?
з надвір'я школи до порогу Дома
Землі
від Бога а чи від чортів?»
4. КОСМОПОЛІТ
На питання хто він і звідкіля Діоген
відповідав: «Я громадянин світу». Діоген
винайшов термін «космополіт». Він заперечував
ідею державності і перевагу одних людей над іншими:
громадян над негромадянами, властителів
над народом, чоловіків над жінками,
законнонародженими над незаконно...
Єдиною істинною державою вважав увесь світ,
в якому люди з народження рівні перед Богом.
І Діоген затінив Антисфена.
Той жив у хижі, в наймах працював.
Для Діогена ж – світ увесь арена.
На ній він жив і світ пропагував.
Не біля моря і не діжка – хижа,
а піфос біля Матері Богів.
Мурашник ринку... Сонце небо ріже
з Афін до геркулесових Стовпів...
На голе тіло – латана хламидка,
з долоні п'є, з шкуринки хліба їсть,
як майже пес бродячий, просто, швидко,
ні радість не гамуючи, ні злість.
…« Життя – це образ сильний, геніальний,
в гімнасій стіни, як Платон, не пхни.
Є неба дах, під ним процес навчальний
хай чують всі, а ні – себе вини.
Сміятись – просто п'яти лоскотати
суспільству, котре виросло зі зла.
Його потрібно з корнем виривати,
валити в купу і палить до тла.
Закон природи вище всіх законів.
До неї,
до Природи треба йти,
щоб кожний бачився, як на долоні,
щоб знали всі –
чи грішник, чи святий.
Одна держава є на всьому Світі,
і кожнай рівний в ній –
(громадянин-космополіт), –
як сокіл у блакиті,
єдиних і землі і неба син.
Людина,
за Платоном,
це – без пір'я
тварина,
котра має дві ноги.
Яке було в гімнасії «ги-ги»,
як я приніс обскубленого півня
й сказав:
«Дивись,
оце – твоя подоба,
ще й краща набагато,
бо не вчить,
раз-два прокукуріка
і мовчить,
й не корче з себе
вченого неробу».
«Не схожі, – каже, – ми,
широкі нігті
у мене, а у півника вузькі».
«От бачиш не такі вже ви близькі,
бо півень не гризе в навозі кігті».
5. 0ЛІМПІЄЦЬ
Знаходячись в Коринфі, Діоген надів лавровий вінок
переможця. Від нього зажадали власноручного звільнення
від нагороди, тому що він нікого не переміг.
«Навпаки, – заперечив Діоген, – я не рівня тим рабам,
що жбурляють диски чи бігають. Мої противники серйозніші:
злидні, вигнання, забуття, гнів, сум, старість, страх і найпідступніше
страховисько – насолода».
«Піду у статуй хлібця попрохаю.
Дивись і звикну до відмов людей.
Не винайшли котурни для ідей,
а люди бути вищими бажають.
Сліпим, кульгавим може стати кожний,
не кожний може стати мудрецем.
Тому і недолюблює за це
усе дурне,
коли воно вельможне.
Великі діти грають в олімпійців,
а я вінок на голову поклав
собі.
Як налетіли коринфійці:
«Зніми, бо ти нікого не здолав».
Шбурнути диск –
не з лихом бути в герці,
змастити маслом тіло – не борня
із голодом і нетерплячим серцем
не раз в чотири роки,
а щодня.
Їх, як бичків, готують для кориди,
на Кріті,
з мінотаврових часів.
Хто, як не я,
ції пошани гідний,
у кого в думі і на скронях сіль...»
6. 0ЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ
– Я – Олександр –
цар Македонський.
– Я знаю, що ти – не гультяй.
– Проси. Я дам усе.
Що хочеш?
– Сонце.
– Навіщо?!
– Та не затуляй!.
– Отак! –
Цар розсміявся щиро, –
Сміливе слово подаєш.
Потягне і на смертний вирок.
– І на безсмертя, як уб'єш…
– Живи.
Не будь я Олександром,
я б Діогеном стать хотів.
Троянці стратили Касандру,
а я – з вояк,
а не з катів.
Дістанусь края Ойкумени,
в вузол зв'яжу усі кінці.
Потрібні будуть діогени,
космополіти й мудреці.
– Не доросла іще людина,
та чи і доросте коли:
клинок об'єднує країни,
клинок розрубує вузли.
Радіють очі –
серце плаче...
Хоробрі в тебе вояки.
Але таких,
як ти, юначе,
гуртом народжують віки.
…І Олександр і Діоген,
померли, кажуть, одночасно,
Трагедія таких імен
в тім, що народжені
невчасно.
7.ВІЛЬНИЙРАБ
Діоген, потрапивши на невільничий крітський ринок, був напричуд спокійним і вимагав того ж і від інших. Коли його вивели на продаж і запитали,що він уміє робити .філософ відповів – «хороших людей» – і показав на багато вдягнену людину: «Продай мене отому пану,йому потрібен хазяїн і вчитель».
Йде корабель
від волі до неволі...
«А що ти з філософії надбав?» –
Один із пасажирів запитав.
«Готовність
до любої дулі долі.
Он, бачиш, наближається халепа:
я думаю – пірати...»
«Що ж робить?»
«Вважаю,
що піратів треба бить,
нажаль,
що тільки спокоєм і клепом.
Не воїни – жінки, діди і діти.
Рабів на веслах треба б розкувати,
та всі вони з піратами,
на Кріті,
уже готові нами торгувати.
Тримайся, хлопче,
мулу не мели,
дивись,
щоби і війка не тремтіла,
щоб очі бруду з дошок не шкребли.
Вважай,
що ми самі цього хотіли.
…Не вигнали б мене з Синопа,
то і не став би мудрецем.
Атланти зникли під потопом,
а ми
чи зберегли лице?
Із фонарем і сонцем літнім
шукав хороших я людей.
Хороші діти є на світі,
чоловіків –
нема ніде.»
...Спокійний,
наче Сфінкс при піраміді,
був Діоген,
коли його вели
на продаж.
Окрім нього,
всі були
рабами
на зневільненому Криті.
Пірату – Діоген:
«Подітись ніде
тобі.
Он тип зі згортком у руці.
Він купить,
бо не з ваших фахівців –
«садівників садів Семираміди».
Стоїть, як пень,
на сонце рот роззявив.
Скажи –
людей хороших я роблю.
Йому ж потрібен вчитель і хазяїн.
То ж дій,
допоки я тебе терплю!»
Він
спантеличеному Ксеніаду
у вічи видав:
«Слухайся мене,
як вчителя,
і доля не мине.
Мовчиш.
Це добре:
розумієш правду.
Ти ж слухаєшся лікаря-раба,
Керманича в захвиленому морі.
А Діогена слухать – не ганьба:
він мовить сам, а не співає в хорі.
Хто б знав,
що жив на світі Ксеніад,
а так, дивись, легенько, та згадають...
Сини у тебе, кажеш...
Немовляють?
Чи, може, вже гуляють до дівчат?»
«Та ні, погодки:
десять й одинадцять.
І треба, щоб до діла доросли,
за себе щоб постояти змогли
і зрозуміли,
що життя – не цяцька.»
«Гаразд,
умовив,
ще повчителюю,
але –
на свій на розсуд і на лад».
«То хай так буде. –
Мовив Ксеніад. –
Вважаю, знаєш,
що мене хвилює».
Невдовзі
Ксеніад про Діогена
розкаже друзям всім,
що повезло
йому на вчителя:
«Це – добрий геній.
Життя до нього, наче й не було.
А хлопці
просто моляться на нього:
спартанці!
І – не мох у голові,
а цар,
що вірну вказує дорогу
у світ любові і жорстокий світ».
.. .Хотіли учні вчителя звільнити,
та той сказав:
«Які ви ще дурні.
Раба із лева людям не зробити.
Годуючий
тварину може вбити,
злякать
людині лева – то вже ні.
Рабом
істоту вільну
робить страх.
З раба людину
страхом не зробити.
Сам у собі
я вільно мушу жити,
потреб не відчуваючи в рабах.
Чеканити монети може всяк,
перечеканювати –
одиниці.
І тільки дурень знає, як годиться,
лоскочучи за вухом порося.
Як знаєш ВСЕ –
вже нікуди іти,
як бачиш ВСЕ –
дивитися навіщо.
А чуєш, –
як на божім вусі прищик, –
людиною
не зможеш бути ти.
Як я помру,
віддайте тіло псам,
нехай поласують по крові браття.
Вони,
як я,
дивились на багаття,
та дуже рідко гріли тілеса.
А щастя....Щастя...
Що воно мені...
Постійна радість духу,
що б не сталось.
Найменшою не може бути малість,
найбільше тільки те,
що у труні».
...Посміювались люди,
та любили:
коли розбили піфос пацани,
то розбишак гарненько пожурили,
стару на нову «хижу» замінили,
щоб між зірок не
загублялись сни.
...Як нам не вистачає Діогена,
підвівся б котрий
в Раді
і сказав:
«Для мене ви –
раби без всяких прав,
і значно гірші,ніж раби,
без мене.
Заполонила вас усіх жадоба
до влади, насолод і до грошей.
А залишити всіх вас
в «негліже»,
чи класти буде що
під кришку гроба?»
…Діогена Коринф остовпив.*
На стовпі –
мармуровий собака.
Ми –
в порівняні з ним –
небораки,
бо філософ прожив,
як хотів.
*В Коринфі, на могилі Діогена, поставили стовп, а на стовпі — мармурового собаку.