ПІРАТКА
Поема
I
Дозвольте, панове –
добова промова...
Писати не тяжко.
Читали б...
Та – зась.
Життя – як підкова:
спіткнувся – й готовий,
чи глупої днини
у тім’ячко –
хрясь!
Траплялись із нами,
із чоловіками,
всілякі пригоди –
хоч військо шикуй.
А от із жінками...
Віками й віками
„шершуй” Ніфертіті
чи Жанну д’Арк-уй.
1
Та ще Катерині
приписуй мудрини
чи про Клеопатру
„проклеопатронь”,
а я – про піратку,
про Мері,
дівчину
на прізвище Рід,
а на вдачу – вогонь.
Коли народився,
частенько не знають,
коли дуба врізав,
є свідки завжди.
Із нами живуть
всі, кого пам’ятаєм.
То повняться їх,
то рідіють ряди.
II
О, Мері!..
про батька
нічого не знала,
про матір мовчала:
самісінький гріх.
Дитинство з босотою
прохлопцювала,
жіноцтва не бачила
серед своїх.
Отаман, та й годі,
хлоп’ячої зграї.
Смілива,
кмітлива,
вродлива,
та, все ж,
подивишся –
дівчини в ній не впізнаєш:
ні модних парфум,
ні прикрас,
ні одеж.
2
Розпусна матуся
все вбила у Мері
від Єви.
І дике росло вовченя.
Кусалось і билось...
слівце і манери –
босяцькі,
а погляд — нутро вичиня.
В тринадцять –
посильним у негоціанта,
в чотирнадцять –
юнгою на кораблі.
Не так вже й багато
було варіантів,
щоб якось утриматися на землі.
І тут –
не до синтусів із минтусами* –
шмат житнього хліба
і пива ковток...
То, може, під морем
чи під небесами,
в раю, для бідноти,
існує куток...
*Синтуси і минтуси — їстівні делікатеси (слобожанський діалект).
III
Вже Мері себе
в Мері не уявляє.
Є Джон-Мері Рід –
симпатичний кадет
англійського війська,
що страху не знає
й бувалих бійців
за собою веде.
Й, що рідко бувало раніше,
хлоп’язі
дали б
офіцера молодшого чин,
та надто вже куций,
і на перелазі
знайшлося багато
поважних причин
не дати.
Одна з них:
хлоп’яга – без роду,
добуде і сам
нагород і чинів,
3 а чаду вельможного
(чиста порода!)
творить терикони грошей
по війні.
Джон-Мері не встиг
і до столу присісти,
як з'їли пиріг
(хочеш – вір, хочеш – ні).
Зоставшись без чину,
подався «хлопчина»
у кавалеристи
і був — на коні.
Себе не засунеш,
як ніж, за халяву.
Джон-Мері і там
показав, хто він є.
Знайшов його чин
офіцерський
і слава,
та слава,
що заздрості
в очі плює.
IV
І сталося те,
що не статись не може.
Сховать можна стать,
а себе у собі...
Кохання прийшло.
Мері плакала:
«Боже!
У Флемінга очі –
такі голубі!
За нього піду
і на муки пекельні,
під лихо любеє
підставлю плече,
під кулями буду,
під чортом з шрапнеллю...
Та як йому скажеш,
що серце пече!..
І душу виймає
один його погляд,
а усмішка й слово
життя поверта.
Та воля – неволя,
та доля – недоля,
коли він уваги
не хоче звертать.
4
От зараз
ми ледве висотку відбили.
Він – поруч.
Та, Боже,
яка висота!
Несила одежу зірвати...
і сила...
І сила яка –
німота й нагота!»
...Ніч тихо і мудро
усе і звершила:
до ранку вже
Мері і Флемінг –
сім’я.
Здивоване братство
їх благословило,
а там і в невдовзі
війна відгриміла.
На мир повернула
життя колія.
V
В селі Замок Бреди
купили таверну,
в коханні і злагоді
вдвох зажили;
в достатку,
бо кожний
в таверну заверне,
щасливу ж бо назву
таверні дали:
не просто підкова одна —
"Три підкови"!
Заходили друзі
з годин бойових.
Й сама місіс Флемінг
вродлива й бідова,
й гостинна,
й хазяїн був
теж із таких.
Та долю свою
на коні не об'їдеш,
що Господом дано,
того не минеш.
Загинув коханий.
Знов Джон-Мері Рідом
прийшлось Мері стати.
А горе - без меж...
VI
На море подався Джон-Мері.
Матросом.
Захвилити даллю
безрадісний фон.
Та РОК,
як зайдеться косить,
то вже косить:
англійські пірати
взяли у полон
їх судно.
Англійці
англійцю,
Джон-Мері,
запропонували
до них перейти.
Отак Мері-Рід
почала флібустьєрить,
отак врятувалася
від самоти.
5
VII
Що було,
то вже було...
Де везло,
а де трясло,
де повзло помалу.
Поруч —
і Добро і Зло.
Щось рясніло,
щось цвіло,
щось пересихало...
На війні, як на війні,
хтось — на хвилі,
хтось — на дні
Істину шукає...
Хтось
прямує навпростець:
«Істина!»
А вже — КІНЕЦЬ.
Хто його чекає!..
Ізірвиголов діла
діялися...
Кров текла...
Рани коржувала...
Вже „орли” —
не «горобці» —
залітали в гаманці
і не вилітали.
Та Британії король
подививсь на їхню роль
збоку,
й стало видко,
що на мотузку корсар —
це не Божий гонорар
для казни, а збитки.
І тому Величність їх,
амністіювати всіх
повелів,
хто здасться
добровільно.
І братва
зважила на ті слова
й віддала все трясця —
кораблі й до кораблів...
Й залишилась на землі
чекати погоди
з моря,
з горя,
звідусіль,
де в пошані хліб і сіль,
де живуть народи.
м
VIII
Дні погумились...
Нудьга —
як вериги на ногах
і руках —
неволя.
Тиждень, другий...
Скукота!
Вдача рило відверта,
як лайдак від поля.
Губернатор тих місцин,
харцизяка й сукин син,
Крезом здумав стати
і команду каперів
збив з колишніх фахівців
шаблі і гармати.
Тож Джон-Мері навпростець —
теж туди,
урвавсь терпець
тінь свою водити.
Занестерпилося хвиль
вгамувати серця біль
й десь себе подіти.
Капер — той же ж флібустьєр,
та над ним є сер, чи пер
з іменем високим.
Він під себе забира
злодіїв і з них здира
з грабіжу відсотки.
7
IX
Зібралась весела спільнота —
голота, сявота, сволота —
з єдиним царем в голові:
як здерти з царів позолоту.
Немає страшніше роботи
й тяжчіше, ніж "Храм на крові".
О Мері!..
О, дівчинко Мері!
Знайшла ти себе в флібустьєрі?
Знайшла чоловіка в собі?
Твоя незрівнянна прем’єра —
ломитись в зачинені двері
не з тим,
що від Бога в тобі.
Ти — жінка.
Ні сили, ні зросту.
Все дуже жорстоко і просто:
є шабля, сміливість і честь,
є моря схвильований простір,
є місце,
та не на погості —
планета уся є.
І несть
числа отаким похованням.
Зірки розійшлись на бажання.
Надія лише мерехтить.
У Мері відтято кохання.
У Мері — життя на світанні,
а вже почало вечоріть.
Кружляли по морю пірати,
й здалося їм, що забагато
здира з них
місцевий царьок.
І вирішили повбивати
начальство своє
й грабувати
під наглядом купи кісток
„Веселого Роджера”.
Отже,
на діло команда спроможна,
та хлопцям потрібен вожак
надійний — не місце порожнє,
сміливий — відніме
й помноже
і чесний — ділити мастак.
Вже троє хапались за діло.
День, два —
і акулам зкормили:
невправний,
нечесний,
лайно.
8
Як кажуть: „Не трать, куме сили.
Про теє тебе не просили.
не можеш —
спускайся на дно!”
Джон-Мері не пропонували,
бо — юний.
А інші ховали
бажання,
бо раз —
і ад’ю.
Безхозні пірати гуляли
допоки бандюга бувалий
не взяв їх в команду свою.
Це — Раккем.
Жорстокий і владний,
та в справі трофейній
порядний.
Його поважав екіпаж.
Корсар, але — не другорядний.
Король проти нього —
ескадру.
А він її —
на абордаж.
X
Море хвилюється раз...
Море хвилюється два...
Море хвилюється три...
Не хвилюватись не може.
Люди вигадують час.
Люди шукають слова.
Люди, що не говори, —
Божі створіння й Небожі.
Хлопців
бувалі вовки,
може, вже і не в штики,
стріли,
та не залюбки:
зиркали косо й мовчали.
Раккема авторитет
стримував буйний сюжет:
хоч не робили адрет
з радощів,
та не кусали.
Знали всі,
що тільки бій
визначить, хто ти такий,
чи маєш право на свій
голос
і право на здобич.
Мері...
О Джон-Мері Рід —
хлопець, яких недорід,
дівка з душею на схід —
із бандюками пліч-о-пліч!
ХІ
Х9
Раккемський
Бонні-пірат
стрів Джона-Мері як брат.
А як настала пора,
темної глупої ночі,
одяг із себе зірвав
й „хлопцю” запропонував
те,
що під одягом мав —
тіло
(о, Боже!)
жіноче.
Джон-Мері мало не вмер
зо сміху:
"Ну кавалер!..
Я просто в захваті, сер,
з вашої метаморфози! "
Бонні зробив пірует...
Ні, вже не Бонні –
Аннет —
хутко взяла пістолет.
Це вже — смертельна загроза.
Ледве гамуючи сміх,
Джон-Мері тільки і встиг
відповісти
/гріх — за гріх/:
скинути одяг пірата.
В Анни упала рука.
Очі — як два мідяка:
"Дівко, віддай мужика!"
...Як реготали дівчата!..
Джон-Мері й Бонні-Аннет,
з ночі тії — тет-а-тет —
вже нерозлучний дует.
Різні...
та спільнії віжки
дружби.
Гуло: "На тобі,
хлопці — як пара чобіт.
Може вони — голубі?
Ділять і бабки, і ліжко!"
XII
Наче все пішло на лад
І в свята, і в будні.
Та життя - не шоколад,
щоб завжди на кутні
І жувати, й реготать,
як в ту ніч скажену:
Раккем
/раз- два, десять, п'ять!/.
Раккем навіжений !
1
Капітана дратував,
як ведмедя бджілка,
цей дует.
Бо Раккем знав
те, що Бонні — жінка.
І не просто жінка, а
повсякнічна власність —
руки, ноги, голова
й особлива якість.
"Він на все моє оце
накладає лапу! –
Рикав Раккем. –
Ще яйце,
а вже курку лапа!
Хоч і жаль:
шаблюку й гак
з ложкою не плута,
та провчити, — так-розтак! —
треба шалапуту.
Бо до мене ще йому,
як Мурку до лева.
Леву — левове.
Тому
леву — королеву!
За огузок і — на дно,
до акул і крабів.
Хай поласують лайном
ласого до баби,
до чужої.
Хто тут кеп!..."
Так воно й було би.
Тільки кепу
кепів клеп
не давив на лоба.
Та й від випитку язик
в роті не вміщався:
Раккем про свої «тузи»
пасії зізнався.
Охопив піратку жах
за свою товарку:
"Чи під череп твій їжак
втрапив?
От так шкварка!
Раккеме,
ти — Бог і Цар
мій.
Протри дивилки,
глянь уважно :
Джон — пацан
й плаває ще мілко.
Проти тебе
він ще гном.
Годі скаженіти!
Він ще голить рушником
й протягом ланіти.
Хоч сміливий у бою,
вправний в абордажі,
в слові не виля, як в'юн, —
«дармоїд" не скажеш..."
«Дівко, доста!
Пару збав.
Буде так, як треба.
Буде так,
як я сказав,
хай хоч репне небо!”
Анна знала вожака.
"Впертіший за віслюка.
Треба, —
думала Аннет, —
миттю щось робити.
Що?
Та дівчини секрет
Раккему розкрити".
В той же ж вечір
привела
подругу до кепа
і нагально роздягла.
"Що це за халепа?! –
Зеньки вирячив Раккем.
Щелепа — на груди.
— Чи у мене вже
гарем?!
Чи притон
для блуду?!
Ну і відьма, Анно, ти!
От вже росомаха!
Геть з очей під три чорти!
Хай живе твій
"хахаль"!»
XIII
Вітер море вихвиля...
По морям корсар ґуля
і не знає, що з ним буде
звідціля чи звідтіля.
Роджер зуби вишкіря.
Роджер...
Що ж він витворя:
білі кості в перехресті
чорним полум`ям горять...
Що примусило людей
бути всюди, буть ніде,
бути Богом, бути чортом
ніч у ніч
і день у день?
Йдеться так
за віком вік.
Вже й вікам згубився лік.
Винуватий —
неспроможний
дати відсіч чоловік.
12
О дівча,
Джон-Мері Рід,
береже тебе твій рід
під зірками і під сонцем,
та з коханням —
недорід.
Скільки хлопців
навкруги...
Та їм світ недорогий:
вкрасти, випити...
В'язниця?
НІ.
Бо всюди — вороги.
Раз — і все.
На мотузок —
одному,
а всім — урок,
щоб у вусі
не свербіло
й не хворілось
від думок.
XIV
Своє робили діло флібустьєри:
гуляли, абордажили, пили...
А в гаванях —
галантні кавалери,
достойнії поваги й похвали.
Та, якось,
з'абордажить їм вдалося
іспанський торгівельний
корабель.
I з цього судна полонили
хлопця,
артиста шапіто.
Еммануель
був співаком, поетом,
акробатом
і клоуном,
на лютні добре грав.
Його взяли як іграшку пірати,
щоб він,
у вільний час,
їх розважав.
13
Оговтавсь згодом хлопець
і освоїв
піратський промисел,
як всі, ходив у бій.
Як всі — для всіх,
а Мері супокою
лишилася:
"Вродливий, та не мій."
Жіноче їм підказувало:
"Треба
наживочку якусь, що я —
не Діжон.
Сам Бог велить
закохувати в себе:
суперниці не застять
горизонт".
І розстебнувся ґудзик
"ненароком".
Поправила...
Зашарілась була...
Та білизна грудей
вколола око
Еммануелю
й в серце увійшла.
XV
Прийшла любов...
І що робити з нею
у морі,
на піратськім кораблі...
Їм запеклось
закінчить одіссею
морську
І влаштуватись на землі.
Ой ті надії,
мрії голубії...
Живуть допоки серце
не замре.
Життя
/коли — життя/
закони діють,
та випадковість
часто верх бере.
Еммануель з піратом
посварився.
/Та ще з яким!/
Дуель.
Лише — дуель.
Пірат із шаблею —
як народився,
Із шаблею хлоп'я —
Еммануель.
І знала Мері:
буде хлопця вбито,
тому негайно діять почала:
сама вчинила лайку
із бандитом
й негайно ж на дуель із ним
пішла.
Була у Мері
Анна секундантом.
Зійшлись до сходу сонця
чайка, й крук.
Пірат же ж був
самому чорту братом.
він вибив шаблю
із дівочих рук.
Здавалося,
що Мері вже не буде.
Та знає хто
ЖІНОЧУ ТАЇНУ...
Перед піратом —
як два сонця,
груди —
жіночі груди...
Й виграли війну.
Допоки тер корсар свої
моргала –
на вертелі вже,
як дурний індик.
...Еммануеля Мері
врятувала,
та не зійшла із ним
на материк.
XVI
Невдовзі
всіх піратів полонили.
Усім єдиний вирок –
мотузок.
Вагітній Мері
страту замінили
на довгий термін,
на довічний строк.
Довічний строк
і справді став довічним:
убила лихоманка
Мері Рід.
Та народилась дівчинка...
Як свічка
від свічки загорілася...
Й у світ
пішла,
як батько й мати,
сиротою.
Не важко здогадатись
як пішла.
Навряд чи світ назвав її святою,
хоч на святе
народжена була.
...О скільки їх було і є
під серцем
корсарським,
нашим...
(Що гріха таїть...)
Та хай потрібним буде
світу все це,
що ми йому
зібрались народить.
Вересень — листопад 2007