На шляху, що у полі,
Зупинюсь на годину.
Сяду в тінь під тополю,
Від жари відпочину.
Зачарований нею,
Що росте край стежини
Підпирає вже небо,
Та одна сиротина.
Пожартує з вітрами,
Бо одній без них скука.
Ще й вмивалась дощами —
Щастя це запорука.
Як з'явилась на полі,
Вітерець про те знає,
І тому він тополю
Так безмежно кохає.