У словах був бог. Такі ж невловимі. Їх було багато. І всі не мої. Маячня. Я зупинялась то тут то там. Але потяг рушав. Слова залишались позаду. Слова мигтіли як дерева. Потім виникла церква. Велика і з маківкою. На вході стояли баби і просили на будівництво храмів. З коробочками з великими прорізями.
Я їх боялась. Бо мені було шкода грошей. У мене було багато купюр по 20 гривен і жодної монети. Але бабів я боялась більше. Тому я кожній дала двадцятку. Вони стали ще лихіші. Принаймі боятися я їх стала більше. Я ходжу там де непотрібно у церкві. Алатар. Алатар. Я скрізь чужа. Ці храми мені не допоможуть. Я не хотіла щоб їх будували. Моя мова схожа на каліку. Соромно це оприлюднювати як лист Марини Цвєтаєвої про нелюбов до дочки. Навіщо писати культями коли пальці?