Я змішую каву із ранковою безнадійністю,
я змішую цукор із цією химерною субстанцією,
Мені би побільше у людях надійності,
Та поменше жити прострацією.
Бо то так плаче вітер за вікном,
Як плачуть діти по підвалах,
Мені би не спуститися на дно,
Та не заплутатись би у власних планах.
Бо нестерпно страшно мені стає щоночі,
що неможливо дихати чи ворухнутись.
Я б зникла вже давно охоче,
Та так, щоб більш не повернутись.