Очі затьмарюють кришталеві сльози,
Досі відлунюються в пам'яті їх голоси,
Вони пережили найлютіші в світі морози,
Але снайперську кулю пережить вони не змогли.
Під дерев'яним щитом, надівши зелену каску,
Вони бігли під кулі, під гаслом - "За Україну",
Але беркут не був особливо багатим на ласку,
Рятувавши поранених, отримали кулю в спину.
Їх девізом навіки рядки Тарасові стали,
Зі словами "за волю" назустріч снайперам йшли,
"Борітеся - поборете" зі сцени їм скандували,
А потім тіла їх на ношах кривавих несли.
"Вони люті бандери й смерть вони заслужили",-
Вам не соромно,люди? Вони ж помирали за вас,
В них батьки є і діти, і навіть нещасні дружини,
Тільки вогник життя в їхнім серці навіки погас.
Їх не сотня, набагато більше героїв,
І зостануться в душах на довгі століття вони,
Хлопці гибли за нас, в нечеснім кривавім двобої,
І за те, щоб не знали ми більше ніколи війни.
Не замінять їх ні прощальні концерти, слова,
Ані пам'ятники за кордоном, ані яскраві свічки,
Пам'ятає дружина героя,як він - ніхто не умів цілувать,
І ніхто не зуміє як він, заспівать колискову дочці.
Не зуміє як він, ніхто обійняти неньку,
Заспокоїть її,сказати :"Мамо,чекай онуків",-
І не буде вже поруч, коли заболить серденько,
Не почує вона вже голоса рідні звуки.
Він не прийде до сина, не скаже:"Учися,як треба.
"Ми з тобою підкоримо разом наш Еверест",-
Вже ніколи цього не буде,бо на них обвалилося небо,
Замість погляду в очі, спогладає мати на хрест.
І не віриться їй,як це без сина жити?
Він же соколом був, красивий і молодий,
Зі сльозами в очах несе на могилу квіти,
Розмовляє з портретом,неначе ще й досі живий.
Обірвалось життя,тільки спогади залишились,
Фотокартки і відео, мабуть, улюблені фрази,
Пам'ятаймо за що герої вмирали і бились,
За єдину країну, за Схід і за Захід - разом.