Що, вік новий,
Ти нам приносиш крізь сторіччя?
Тугу душі минулих поколінь,
Насмішку, холод чинного Вольтера?
Чи ломку грізну халамид – імперій?
О, справедливість! Звук благословенний!
З глибин віків луною ти приходиш,
Як крик німий знедолених людей
І цвіт надії визначених душ…
І я душею ніжною своєю
Перехворів всіма бичами світу.
Немов у лоні жінки ембріон
Проходить ступінь плазуна і риби,
Від звіра хід ведучи до людини, -
Виходять ясні признаки рідні…
Ти вік минувшини,
Та чим знаменний ти?!
В серцях людей великих ти стоїш,
Вогнем талантів знялися картини .
На сторінках книжок оповідають
Про благородність, силу почуттів,
Вогонь любові, горду честь мундира,
І смерть заради дрібної сльозини. –
Які великі були ідеали!
Який вузький пізнання горизонт!
В наш час змінилися старі поняття;
Живемо ми і любимо інакше …
А слава, честь – що значать ці слова?
Немодні думи, почуття смішні.
В повітрі лише слово справедливість,
І рівність…. Добре душі порівняла:
Зрівняла – стан, і погляд, і надію,
Немов горби з рівнинами. Та досить
Таких понять. У світі боротьба
Не затихає скрізь ні на хвилину.
Кується, чути, молотом історії,
Кується світ новий по самій суті, -
Від заперечення, від нього все іде.
І похитнулось старе християнство ;
Ледве не впало. Але зір критичний
Шукає в міфах справжнє зерно.
З літа полова двох тисячоліть…
Ханжів, сутан, приблуд і честолюбців
Та королі на носи прикипіли.
Велика мудрість в новий час іде
По науковому, в погоні за душею…
Не містика, а космосу прибульці
З других світів тут мудрість прививали
І наставляли на путь істини. З печер
Неандертальця вигнали. Йому
Свою клітину дивну прищепили,
Щоб тут проріс солодкий урожай.
Пройшли віки. І хто його розсудить,
Чому Мойсея давній так народ?...
Та всі ми йдемо так від кроманьйонця
В своєму розвитку, по духу – від Даждьбога
Так було. А тепер що з нами стане?
Людина зникла, як одна істота.
Йдуть мільйони, піднімають руку;
Рішає більшість механічним жестом.
А що вирішує? Буденні справи:
Про хліб, їжу ,суспільні інтереси,
Сприйняті норми тихої моралі,
Для всіх обов’язкової - і баста.
Немов амеба, що переливає
Свою противну пляму на пилину, -
Так обгортає ширпотреб людину.
Ні генія, ні божевільного! – Пропали
Всі дурнуваті. Чи перевелася
Людська натура? Чи, невже, дерзати,
Летіти в пекло головою стало
Чужим душі? А серцю затинатись
В потоках крові, що бурлить по жилах ?
Та що про душу й серце тут почали,
Коли в життя сучасному рівнянні
Вони стоять, як двоє невідомих?!
А в черепах статистів, бюрократів,
Що важить світ – тверезість голови.
Що віднайдете, окрім скептицизму?
Сплелося кубло веселих анекдотів,
Скопилося немов лайно душевне .
Подерте пір’я та старе ганчір’я
Пішло на нього… Знялися почуття:
Сердечність, совість, милість, чистота, -
Майнули в вирій, та не повернулись !
В сім’ї вовків, що гонять хворе стадо,
Нема сентиментальності та сліз
Над жертвою, над оленем , що впав,
Він був недуж, а стадо пронеслося .
Та як же нам, народженим з душею,
Так далі жити? В колі легітимістів,
Що кропають і буковки складають ,
Оточених німим нерозумінням
І подивом байдужим - примиритись?!
Ні, всі ми діти громового віку!
І на чолі у кожного суворість
Від втрат, зневаги. Доля пізнання
Над світом нас підняла. Та не знати,
Що з розумінням нам отим робити?!
Куди подіти творчу силу духа,
Що лиш з любов’ю крила розпускає
До дій великих? Простому чинуші
Достатньо місяця тихого на службі,
Щаблів угору наче на драбині.
Чим вище йде, тим легше і тепліше;
Дивитись зверху на поля цікаво…
А як любов, і честь, і справедливість?
Чекайте, друзі! З вами завжди я.
Ви там, де ще серця не повимирали,
Де люблять і страждають позабуті,
Душею переймають чуже горе
І пробивають сірий техницизм .
Рішай же долю вільної людини,
Двадцятий вік! На колесі науки
Рицарем їдеш у своє майбутнє.
І тут, сьогодні, проміжна зупинка.
Який знаменний ти – XX вік!
© Галета Іван «Земля людей» 1973р.