Де ти, де ти, весна душі моєї,
І ви, бажань безумні поривання?
Й любові солодко-чудної
Для серця щирі закликання?!
Пригнічений турбот безжалісним терзанням,
Не знав я тайну лють зневажливих очей.
Той камінь був важкий для юного страждання,
Чом зненавидів я людей!?
Лети, мій корабель, туди де серцю мило,
Щоб мрії там мої збулись.
Вій, вітре, надувай сильніш моє вітрило!
Неси в безкраю даль… Я плачу, як колись.
У грудях запальних святий вогонь згорів,
Мій Байрона душі темніший дух лукавий.
І молодість мою безжальний час згноїв. -
Один я погибав без слави!
Краї мої! Я вас колись любив
Безумно так! З богинею печалі
Я духом молодим за обрії витав,
І думи гордії чоло моє вінчали.
Моєї молодості сни,
Моїх таїнств щасливі сльози
Родили літ пахучі грози
Й чудесні подихи весни.
Минуло все! І я вас знов покинув,
Краї, де я печаливсь і страждав.
Де від любові тайно гинув
І що безумно так кохав!
Чим дорожив для серця молодого,
Проклявши підлі і низькі уми!
І дні натхнення святого
Мені з’явилися самі
Надій безпечних провидінням
Свої леліяв почуття,
І осталися терни, каміння
Для мого юного життя.
Минуло все! Я ж духом не впаду.
Трубою всесвіту гримить у серці звуки!
І над життям я бурею пройду,
Відчувши сльози, жаль та муки.
© Галета Іван «Земля людей»