Найчарівніше сподівання
Закрадається близько півночі.
Не казатиму більше «востаннє»,
Знову втрачу себе у полоні дивнощів.
Весна сіра, крихка і невпевнена.
То спаплюжена зимним вітром,
То сонцем звернена до майбутнього.
У повітрі нависли сумно-зав’ялі проблиски темряви,
Сповнені почуттів неприсутності/ не присутнього.
Згаслі посмішки вкриються пилом у шафі минулого,
Щойно я вимкну «the doors» і ввімкну «placebo».
Зеленню міста каштанів наповниться рана порізу зліва.
Березнева. Моя. Не засмагла. Синя.
Вимушене безталання ключицям, зап’ястям і пальцям
Зсередини зламає криштальні хребти, подарує скельця,
Щоб не могли надалі зіп’ятися, вийти до світу,
Відкривши широко очі та, власне, серце.
Щоб не вагалися з вибором,
Кого любити, ненавидіти, як жити далі і як померти.
Світанком омиті усі тендітні прощання, що давно вирішились,
Що мали місце задовго до і задовго після моральної слабкості,
Холодно-вечірньої відчужено-звичної смерті.