Є слова невимовно красиві,
Ті, що душу несут у вись.
І тоді все стає по силі:
Вони кажуть: іди, борись!
Я знаходжу таку мікстуру
Серед інших мільйонів слів,
Зупиняю тебе понуру
І лікую (хоч сам захворів).
Пробираються в твоє тіло
Так поволі оті слова.
Кажеш, ти слабувати хотіла?
Жити так, як завжди жила?
В тебе стріли-слова влучали
І труїли твої думки.
А бувало, й сама вбивала,
і тобі було невтямки.
Я тобі віддаю ці ліки,
Лікуй інших, лікуй свій дух...
Бо у мене тих ліків С Т І Л Ь К И,
Та усі від чужих недуг.