оків запорозького козацтва.
Жили- були Кундилі, жили вони в Кундилях, в самому центрі Кундилівської землі. Місцезнаходження її всім відоме, так як знаходиться вона на «остальной территории», або іще кажуть на «решті», про яку говорять в кожному випуску прогнозу погоди. Наприклад по всій території України –дощі, а ось на решті їх не дождешся (це у нас влітку), або в міжсезоння скрізь сонячна хороша погода, а ось на решті …(додумайте самі).
Балакають Кундилі своїм кундилівським язиком таку ж кундилівську мову, багатьом зрозумілу, бо впевнені, що від них походять всі мови якщо не світу, то всіх прилеглих районів точно! В кундилях місять кісто, вода тече з хвантала, а ліктричка ходить по линії, тут же знаходиться пуп землі, а більшість впевнена, що не тільки пуп, а і її гузно. І все б і нічого, та тільки розходиться мнєніє нащот своєї власної назви, чи прозвища, дехто соромиться, інші -- гордяться. Я також задавався питанням—шо ж то воно таке—Кундилі? Так ось, ретроспективно, невеличкий екскурс у історію, етимологію і деякі пізнання: як потрібні, потребні, непотребні і не всім потрібні. Попереджую, мова—кундилівська, значить правильна фонетично тут, хоч орфографічно невірна там, десь у вас, чи у них , тобто не у нас.
Так ось, більше піввіку тому вперше почув вислів :--Кундилі йдуть—на адресу величезних колон майських демонстрацій, в яких переважною більшістю на той час ішли учасники війни, дуже багато інвалідів, скалічених в буремних подіях того часу. Ось і був задоволений відповіддю, що кундилі це кульгаві, криві і прозвище наче б то походить ще з козацьких часів, так як у нас на острові лікувались і проживали потерпілі від ратних звитяг запорозькі козаки. Величезні маси сурових, серйозних чоловіків визивали повагу, гордість, навіть деякий острах своєю масивністю і, здавалось, нескінченністю.
Та через деяке врем‘я оказалось шо є другі, інші варіанти, які вам я хотів розказати. Це слово було вживане у рибалок, головного промислу в нашому краї: багатого, об‘ємного, інколи навіть ризикованого, так як користувались невеликими каюками, сидячи на кормі чули розмірений плескіт од весла: кун-диль, кун- диль. Або це уключини в більших човнах, в залежності з чого видовбані: «липах» чи «дубах», та все одно пов‘язане слово з веслами.
Та з часом, зрозумівши в цьому більше іронії аніж істини, звернувся до словників, де це слово пов‘язувалось із вівчарством, а саме з чорними смушковими(каракулевими) вівцями і виробами з них переважно шапками, які носили козаки і здавна, задовго до українських часів, протослов‘янські роди, яких доля і часи формували в наш козацький народ. Ще кіммерійські воїни носили червоні ковпаки, як символ належності до клану, чи касти воїнів. До речі: військові картузи(кашкети), кубанки, крапові (червоні) берети – це також відголоски тих часів. Та клімат, змішення з іншими народами, внесли свої корективи, і ковпаки, опушили «кундилями», стали називатись паралельно бурками, як і все з овець, а з годами, перейшли на одяг з кози, це вже—кожухи. Ось так відгомін далекого минулого оставсь у прозвищі нащадків військового клану, в самому центрі козацького «шаоліня» навкруги Буцького острова між ріками Томаківка, Ревун, Бугай у колисці слов‘янського, українського козацтва, людей вільних, войовничих, харАктерних(на чому зупинюсь нижче). Більш пізніші змішання, з народами зазнавшими покріпачення, такий свавільний тип поведінки визивав острах, ось вони в своїй боязливій нікчемності вивели прозвище-слово до значення—величезний, кудлатий, сторожовий собака. Декого і зараз не переубідиш що навіть нехороші Кундилі це не собаки. Навіть наводять як приклад переклад із «Хрестоносців» Сенкевича, де у одного із героїв, жившому між болотами, Юранда із ПєхОва, греблю-загату, прохід до маєтку охороняли великі цепні кунделі. Одні з наших далеких пращурів, а саме скіфи, мали дуже особливі відношення до собак, найвірнішого помічника в скотоводстві, захисника і мисливця. Не кажучи шо в багатьох їхніх родах собака взагалі була тотемною твариною. Величні кургани вельмож у кілька рядів були окружені «охороною» із чучел собак. А це ж прямо на території села, у декого взагалі у дворах.
А ось зміна звучання, варіативність слова наштовхнула мене на дуже інтересні пошуки і не менш цікаві висновки. Відомо, шо здавна для передачі усних, таємних знань, використовували шифрування, а для кращого запам‘ятовування вживали каламбур, дававший хибний слід непосвяченому, невтаємничиному. Ідучи цим шляхом можна розшифрувати багато старих чарівних казок. Так виникали деякі жаргони, змішувались мови, самий відомий приклад старовинних каламбурів це одинаковість звучання слів ребро і жінка у семітських племен і вавилонян-шумерів, вираз навіть попав у біблію, а ларчик просто відчинився, коли вчені прочитали клинописи. Інший відомий приклад незнайства-непосвяченості це назва учня тюлькУ, що явно співзвучне з назвою риби. А ось пройшовший довгий період навчання, у джури-неофіта встигав вирости чуб. І не якась там салака(салага), а цілий оселедець, що є знаком посвячення, а не зачіски. А пізніші невігласи жаргону звели все до чуба, та й нехай, менше клопоту знаючим в поясненні кому не треба, про відкритості тім‘ячка в чакрі сахасрара. Ось я підійшов до одного із найдавніших, найсокровенніших значень виновника моєї праці. Древні вчення не були гуманними, згадайте лиш Котигорошка, Тана(Тень-телепень, знов гра слів), Крутивуса, як їх старий чаклун, насправді –вчитель, за чуба прив‘язував до гачка чи то гвіздка, відкриваючи тим самим чуттєвість, по теперішньому—екстрасенсорність, коли учень міг закалити характер і стати ХарАктерником, а не характЕрником, як кажуть очередні невігласи, що схопивши вершків, мнять себе – великим цебе. Мені трохи відомо, як насправді було діло, все життя я збирав крихти древнього знання, і хоч його не бажано виносити на загал, та дуже багато знань, прийомів вчення загубилось навічно, хай хоч щось лишиться. У древніх греків сказано про один народ в причорномор‘ї, що не є скіфами, вчені схиляються до думки, що то анти, одні з древніх предків слов‘ян, зберігши рудименти, або навіть являючись носіями санскриту, що в контексті ностратичної гіпотези, бувши сусідами носіїв сино-кавказьких мов, всмоктавши у себе сусідські слова, або просто бувши «циганами» тих часів, індоарійцями, тиняючись по світах, можливо навіть до Індії, так ось від них і осталось слово означаюче силу хара;ктерника, саму суть його, на санскриті це – кундаліні. Мало що залишилось від древнього плем‘я, та у більшості українців суфікс, знак приналежності –ен, варіантність – ан, нагадує «откуда пошла есть…».
Є ще варіант, та він стосується часу скіфів і змішання племен. Але знов у контексті знань, відовства, чаклунства, суфізма і навіть амазонок. Тобто клану цариці Амаги, про яку в літописах знайшовсь запис:--Прийшла Амага і сказала, щоб так не робив. А це ще ближче до нашої історії, бо «лебеді великого степу» , як було названо сарматів (змішення козачок-амазонок і скіфів) відбились на всій козацькій території. Чи не з тих часів багато родів носить прізвище Лебідь, Лебеденко, Лебединець, а на півдні України навіть знайдено залишки древнього храму у вигляді лебедя. А в найближчого оточення, у молдаван, героїня казок-- Уляна Касиндзяна ( Ксена—значить чужинка)--велика героїня, що в нашому фольклорі стала Кривенькою качечкою. Та коли було археологами знайдено її могилу, відпали зразу всі сумніви в історичній приналежності і правдивості казок і міфів. Виявилось в одному похованні знатної скіф‘янки віз був прямо витвором мистецтва, вчені сказали, що по-сучасному це--"мерседес" ручної зборки, досконалий на той час у технічних можливостях, а в оздобленні і прикрасах використані золоті бляшки у вигляді качечок. Та саме цікаве, що жриця хворіла суглобами тазобедренного відділу і справді була кривенькою, мала своєрідну осанку. У похованні був величезний казан в яких варили зілля для ритуалів. Та побутує думка, що такий казан царя Аріанта, як явище сакрального змісту знаходився у нас на острові (можливо й досі є в лабіринтах печер-катакомбів), і сюди, як до центрального, у ритуальні свята з‘їжджались усі посвячені, тобто і Кривенька качечка, котра, можливо, і була Амагою, або ж найближчою її попередницею чи наступницею. Ось чого природні особливості нашого краю так пов‘язують із відьмацтвом, язичницькі залишки якого стали зникати зовсім недавно, по історичним міркам це навіть не вчора. Бо ж борці з язичниками – християнські церкви з‘явились тільки у вісімнадцятому столітті, з напливом великої кількості на Січ не кундилівських- характерницьких козаків, (які фактично були язичниками, мамаями, суфіями, мудрими людьми), а простолюдинів. А на острові вдавнину робили скіфських баб, в руках яких були незрозумілі предмети, можливо символи знань, в контексті вищесказаного напрошується словесний ряд від слова кундаліні, що означає свиток: скручений текст-скрутка- кужель-кудель-сувій- суфій-софія, а так як козаки приймали до себе всіх охочих, то і напрями каламбурів-жаргонів був різний, для швидкого, кращого засвоєння ізотеричних знань.
Це ще не зовсім усе про кундилів, можливо ще далі буде….