Кожен з нас кудись поспішає… А навіщо? Що ми шукаємо, за чим женемося, що наздоганяєм? І так все життя! Ми поспішаємо вступити до школи, отримати там певний багаж знань, далі поспішає-мо до технікумів, училищ, коледжів, ліцеїв – байдуже! Головне – що по-спішаємо. Закінчивши цей етап свого життя, нестримно прямуємо до університетів, потім – на роботу, і так далі, далі, все далі… Всі ми біжи-мо по своєму життю швидким бігом, часом перелистуючи найцікавіші його сторінки, навіть не прочитавши їх. А ці сторінки вже не поверта-ються. Ніколи! Вони падають у неіснуючу безодню. Ми їх просто не помічаємо, навіть не розуміючи, що ці тоненькі жовті сторінки – це і є наше життя. Таке ж тоненьке і непомітне. І, врешті-решт, добігши до кінця, виконавши все те, до чого ми так бігли, квапилися, поспішали, досягши того, що так часто отримували нелюдськими зусиллями – ми розуміємо, що все це нам було насправді не потрібно. І за цим незу-пинним бігом ми так і не роздивились головного, того, якого більш не буде – власного життя. І тоді нам хочеться перегорнути книгу життя на-зад, на самий початок, можливо, туди, де на третій сторінці товстими літерами примітивно виділено слово «вступ», і прочитати її до кінця. Але це ніяк не вдається. І ми з гіркотою розуміємо, що все ближче і ближче наближаємось до логічного завершення книги життя. Можливо, десь до змісту, а, може, вже і до обкладинки…
© Дмитрий Гаращенко