Звідкись приходить смуток, теплий, як ніч назовні,
Там, де спиняють сонце зарості звіробою
Там, де спиняє вітер темні думки прозові
І починає літо - мовчки, як ми з тобою
Починаємо світло в час, коли гаснуть зорі.
Літо падає долу, тихо, разом зі снігом,
Не долітає, тане, ллє недолугі сльози
На перетини кроків. Сонце сідає снідати
І прочиняє хмари янгол світловолосий,
Гбулячи сірий промінь, наче ліхтар у льосі.
Слухай, як пахне море через десятки тисяч
Відстаней, як злітають тисячі душ у вирій
Щоб прилетіти вчасно. Як виковують списи,
І відливають ядра, ще живучі у мирі,
І відчувають правду ще неослаблі біси.
Як я сама до себе років через півсотні
Наспівую про чудесне і несвяткове щастя,
Про зимові дерева, про те як цвіте безодня
Про те, що можна довіку тремтіти одне за одним,
І певні дієслова не змінюються за часом.