Давай
більше не будемо думати
стоячи тут, на верхньому поверсі вересня
дихатимемо містом
сприйматимемо життя
таким, як воно і є.
Без іронічних посмішок. Без пафосних епітафій.
Мовчки.
Давай
дивитимемося вниз
так, як дивляться вгору
ті, хто висить догори ногами.
Вогні ліхтарів, автівок і вікон
сприйматимемо такими,
якими вони і є – зорями в темному небі.
Дивись, онде одна летить
темним хетчбеком, а там-ото
її чекають додому страшенно ніжно,
і так летять і чекають мільйони.
Без сліз. Без зайвих надій та істерик.
Мовчки.
Давай
тепер говорити так,
наче ми не можемо говорити.
Беззахисні, наче риби, і сильні, як гори.
Сприйматимемо себе
такими, як ми і є –
вічними.
Я не кажу нічого,
я навіть тебе не бачу,
але ти знаєш усе, що я кажу тобі,
і знаєш, як потім
я дякую Богові за наші з тобою розмови
без слів. Без їхніх німих відображень.
Мовчки.